Нова надія мешканки Ірпеня Ганни Ільницької
Марина Ткаченко
У цьому будинку в Ірпені виросли усі п’ятеро її дітей. Ганна Ільницька і сама тут народилася, прожила усе своє життя. Тут доглядала прикуту до ліжка маму. І звідси, з батьківського дому, мусила тікати у невідомість від російської армії в перші дні повномасштабного вторгнення.
Війна прийшла у рідне місто
“Для нас війна почалася 24 лютого з вибухів, від яких ми прокинулися, – розповідає пані Ганна. – Далі було звернення Президента України… Рішення, що діти не йдуть у школу… Подзвонив старший син із Києва і сказав, що зараз виїжджає до нас разом із дружиною та сином, якому на той час не виповнилося і трьох місяців. (Тоді здавалося, що на околицях Києва буде безпечніше, ніж у столиці). Доїхати маршрутками та електричкою вони вже не змогли. І мусили йти до Ірпеня пішки – понад 20 кілометрів, із валізами та дитячим візочком. Ми їх зустріли при в’їзді в місто, а тим часом тут уже на повну літали винищувачі, гриміли вибухи. І видно було, як горів Гостомель. Отут, у цій кімнаті, ми стояли і молилися, а в хаті дрижали вікна, і, здавалося, що вони ось-ось повилітають”.
Наступного ранку родина вирішила їхати на молитовне зібрання у селище Немішаєве (це за 15 кілометрів від Ірпеня, під Бучею). Їхали без речей, думаючи, що повернуться одразу додому. Але так не сталося. “Коли застрягли у страшних заторах у напрямку Немішаєвого, ми й гадки не мали, що в цей час, в іншому кінці Ірпеня, розстрілювали машини з цивільними людьми, які намагалися вибратися з міста”, – пригадує пані Ганна.
Повертатися додому було небезпечно, тож далі родина попрямувала до іншого селища поруч – Клавдієво. Тут жила старша донька пані Ганни зі своєю сім’єю. Але врешті доїхавши, усі опинилися у справжній пастці, адже селище було оточене російськими військовими, навколо йшли бої. “У будинку нашої доньки зібралося 30 людей, 16 із них – діти різного віку, та ще й наш онкохворий дідусь, – пригадує пані Ганна. – Зникли світло та газ. Їжі не вистачало. А в невістки, яка годувала немовля, зникло молоко, дитячого харчування ніде було взяти… Ми намагалися виїхати кілька днів поспіль, але нас не пускали на блокпостах. Наші військові казали: подивіться на розстріляні машини! Куди ви поїдете?”
“Коли застрягли у страшних заторах, ми й гадки не мали, що в цей час в іншому кінці Ірпеня розстрілювали машини з цивільними людьми”
Найстрашнішим епізодом цих днів став дзвінок від іншої доньки пані Ганни, яка жила у Бородянці: “Їх бомбили нещадно! Нам із вікон було видно, як горить Бородянка – таке зарево стояло! А там же моя донька! Вагітна, із малесенькою дитиною до року. Зв’язку немає… Аж тут надвечір вона дозвонилася і каже: “Лежу на підлозі, мамо! Мабуть, ми до ранку вже не доживемо…” – згадує ті дні пані Ганна, робить паузу і витирає сльози…
Долю великої родини вирішив дзвінок від знайомих, які теж сподівалися вибратися із оточеного селища. “Вони сказали, через який блок-пост щойно змогли прорватися – там якраз вщух бій. Ми миттю сіли у машини (їх було чотири на 30 пасажирів!) і виїхали тим маршрутом”.
“Лежу на підлозі, мамо! Мабуть, ми до ранку вже не доживемо…”
Це була страшна і довга дорога – повз розбиті вщент села, повз спалені будинки, котрі ще диміли, розстріляні машини, навколо яких валялися речі людей… Була й моторошна зустріч із російським танком та військовими просто посеред траси (дивом переляканих людей не зачепили, не розстріляли, дали розвернутися й поїхати геть!). Були добирання полем, “зустріч” із ворожим винищувачем під Житомиром та обстріл, спроби поночі знайти хоч краплю палива в незнайомому селі. І дивовижні люди, що допомагали – військові, які поділилися пальним, та знайомі віруючі, які привезли на шосе 5 літрів дорогоцінного бензину. А ще – довгоочікуваний дзвінок від доньки з Бородянки: їм також вдалося виїхати і врятуватися!
Війна розділяє
Після всіх поневірянь родина доїхала до Львова і розділилася: четверо старших дітей Ганни поїхали до Німеччини, а решта родини тимчасово зупинилася на Закарпатті.
“Увесь цей час ми не знали, як наш будинок в Ірпені, що з ним, чи є він, – каже пані Ганна. – Коли окупанти пішли з Київщини, наша тероборона їздила вулицями і знімала на відео будинки, аби люди бачили, у якому стані їхнє майно. І на одному з таких відео ми побачили наш будинок. Він хоч і був без вікон, без паркану. Але він був!”
У кінці травня родина Ільницьких, разом із наймолодшим 11-річним сином, повернулася до рідної оселі.
Звісно, на них чекало видовище не з приємних: “У будинку не було 9 вікон, рами вивернуті. Вхідні двері винесло вибуховою хвилею, – згадує пані Ганна. – Такий бруд всюди стояв, сморід – тут коти вже якісь поселилися. Усюди бите скло, металеві уламки від снарядів. Як зараз пам’ятаю: я зайшла у бруднючу ванну, відкрила кран. І в цей суцільний бруд потекла чиста гаряча вода. І ця вода надала мені такого оптимізму – все можна відновити, вимити, відбудувати! Все налагодиться! Навколо у багатьох людей не було будинків, а наш – стоїть, нехай і без вікон! Ми казали: “Господи, яка твоя милість, ти зберіг наш дім”.
Новий початок
Попри скруту, родина почала ремонтувати будинок. Діти, що перебували в Німеччині й отримували грошову допомогу як біженці, зекономили для батьків кошти й передали їх до України – за ці гроші Ганна з чоловіком змогли купити нові вікна та матеріали для нового даху. З покрівлею була найскладніша ситуація – вона не підлягала ремонту, потребувала повної заміни, разом із балками. “Дах був – як решето, Коли йшов дощ, ми ставили під струмки миски та відра, – каже Ганна. – Але замінити ми його не могли, бо не мали грошей”. На заробітки розраховувати не доводилося: чоловік Ганни – будівельник, улітку мав тимчасові підробітки. А Ганна – лікар-педіатр за фахом, усе життя займалася дітьми, не працювала. Ще й на руках – хворий дідусь, який потребує опіки. Тож сім’я прожила із дірявим дахом до вересня.
“Дах був – як решето, Коли йшов дощ, ми ставили під струмки миски та відра”
На допомогу прийшов християнський центр “Реаліс” – завдяки йому вдалося повністю замінити дах у будинку Ільницьких. Також встановили нові вхідні двері та вікно, на яке не вистачало коштів у сім’ї. “Роботи закінчилися у жовтні, і одразу “вдарили” холоди, – каже пані Ганна. – Але у нашому домі вже було тепло і затишно. Завдяки небайдужим людям тепер наш будинок став ще кращий, аніж був до війни!”