fbpx

Людмила Оврах з Ірпеня: “Я вже не вірила, що колись зможу жити в своєму будинку, але це сталося”

Головна Новини

Людмила Оврах з Ірпеня: “Я вже не вірила, що колись зможу жити в своєму будинку, але це сталося”

Історія художниці, яка змогла перемогти відчай і знов почати малювати

Володимир Багненко

Міла переїхала до Ірпеня 1996-го року. Юна та щаслива дівчина мріяла будувати тут нове життя. Вона часто їздила містом на велосипеді й не могла надивитися та намилуватися на зелені вулиці, тінисті сквери, затишні парки. Ірпінь рік від року ріс, забудовувався, набирав естетики європейських містечок і нестримно поповнювався молодими родинами. 

Людмила Оврах вже після звільнення Ірпеня тримає власноруч зроблену ладонь з написом

Людмила Оврах (уже після звільнення Ірпеня) тримає власноруч зроблену долоньку з написом “Peace” (“мир” англійською). Фото: Анастасія Багненко

Перші дні війни

Пані Міла й припускати не хотіла, що може початись війна. Навіть напередодні повномасштабного вторгнення, вкладаючись спати, жінка засинала з такою мирною та затишною думкою: «Як добре вдома, у теплому ліжку!» Проте на ранок від спокою не лишилися й тіні – було неймовірно страшно й тяжко на душі.

Коли почалися вибухи та пальба, пані Міла переселилася в підвал. Саме там і минули перші тижні війни. Через холод і сирість, не маючи можливості хоч якось зігрітися, жінка захворіла.

Не за кращих умов опинилися й Мілині сусіди. Віднині всі вкладалися спати під канонаду постійних обстрілів, які геть не нагадували колискову. Тож не дивно, що люди вирішили полишити свої домівки та шукати прихистку де-інде. Але як це зробити? Хоч у підвалі й непереливки, але вийти назовні під кулі та снаряди теж моторошно. Утім наприкінці березня стало зрозуміло, що зволікати більше не можна.

“У машині, в якій люди тікали від наглої смерті, не було й сантиметра вільного простору”

У машині, в якій люди тікали від наглої смерті, не було й сантиметра вільного простору – утікачі сиділи просто одне на одному. Плакали всі – чоловіки, жінки, дорослі й діти, а всю дорогу до порятунку позаду машини лунали вибухи…

Та, мабуть, сам Бог оберігав їх, бо згодом пані Міла з сусідами дісталася Сквири Київської області, та була там до травня.

Повернення і відбудова

Коли пані Міла повернулася, вона дивилася та не впізнавала рідне місто – зруйновані будинки, сплюндровані парки, розстріляні вулиці. Нічого не лишилося від того Ірпеня, який з такою любовʼю плекали містяни. Але найболючіше було побачити власний дім. Пані Міла починає описувати побачене та голос їй уривається через сльози.

У її двір влучили з чотирьох сторін. Жодного вцілілого вікна. Дах повністю розтрощений.  Усе, що було у дворі розбито, речі розкидано. Але, як не дивно, ніхто нічого не вкрав.
Перший тиждень пані Міла дуже бідкалася та журилася. Але потім опанувала себе й почала творити.

Стіни, паркани – усе стало «полотном» для творчості.

Міла почала творити ззовні, попри відчай всередині

Пані Міла почала створювати світло довкола себе, попри темряву в собі. Фото: Анастасія Багненко.

Пані Міла малювала сонце, небо, воду, щастя, писала чудові фрази. Це те, що додавало їй оптимізму та наснаги. Якась внутрішня сила допомогла жінці створити затишок у своєму дворі, однак для відновлення житла цього було замало – не вистачало грошей. Точніше – їх просто не було. І взяти було ніде – ні позичити, ні заробити.

Щоб хоч якось захиститися від холоду, пані Міла вирішила вікна замурувати піноблоками.

У відчаї Міла вирішила закласти вікна цеглою.

У відчаї Міла вирішила закласти вікна цеглою. “Так хоч не холодно” казала вона. Фото: Анастасія Багненко

Коли людина має хоч якусь підтримку – то й біда не біда, а коли замість порятунку отримуєш самі відмовки та байдужість, то руки мимоволі опускаються. От і пані Міла зовсім впала у відчай: скільки не зверталася до місцевої влади по допомогу, там увесь час зволікали, тижнями «годували» її самими обіцянками. Без жодних результатів.

На той час фонд Реаліс шукав сім’ї та людей, яким дійсно була потрібна підтримка у відновленні житла. Саме такою виявилася пані Міла – самотужки вона аж ніяк не могла хоч якось зарадити своїй біді. Тож неймовірно зраділа, коли до неї зателефонував настоятель церкви та попросив відправити йому фото потрощеного дому: він покаже його людям, які готові їй допомогти.

Повернення надії

Пані Міла гірко плакала, відправляючи світлини свого «понівеченого життя», не знаючи що чекає її попереду. Та зовсім скоро жінці зателефонували якісь люди та домовилися про відвідини, щоб оглянути будинок. Прийшли, подивилися, поспілкувалися. І на душі у змученої господині стало тепло та спокійно, зовсім не так, як після безплідних і недолугих відвідин представників влади.

Пані Міла навіть у телефоні підписала їхній номер: «Добрі руки», і впевнилася, що не помилилася з підписом, коли незабаром їй сповістили, що зиму вона зустріне під міцним і надійним дахом.

“Я настільки не очікувала цього, що навіть в телефоні підписала цих людей “Добрі руки”

Вона не найняла віри, аж поки не прийшли будівельники. Хлопці моторно підремонтували розбиті стіни, поставили вікна та заходилися перестилати дах.

І так швидко та вчасно все зробили, що, як і обіцяли, до морозів у будинку вже було тепло та затишно. А розповідь про міцний дах і великі вікна змусила хазяйку знову заплакати, але це вже були сльози радості.

Дах відбудовано, нові вікна стоять і в домі тепер затишно і тепло.

Завдяки міцному даху та новим вікнам у домі тепер затишно та тепло. Фото: Анастасія Багненко.

Відтепер пані Мілу ніщо не лякає і не бентежить – ні зима, ні холод, ні будь-які труднощі

Тепер Міла впевнена, що вона зможе провести цю зиму спокійно!

 

Дата: 01.12.2022