Коли Марія побачила в групі для внутрішньо переміщених осіб оголошення про можливість безкоштовно поїхати до табору «ДАЧА», вона навіть не знала, чи вдасться потрапити. «Я була в такому захваті! Думаю: “Ну, зателефоную, а там як пощастить”. І коли мені передзвонили та сказали, що можемо приїхати, я була така щаслива. Це прямо мій… я не знаю… лотерейний квиток. Щоб хоча б за ці два тижні перезавантажитися, прийти до тями і йти далі».
У Переяслав родина переїхала лише на початку червня. До цього багато років жили у Краматорську. Там залишилися усе звичне життя. Рішення виїхати було одним із найважчих. «Ми довго думали. Там у нас квартира, недавно зробили ремонт, друзі, майно… Але Краматорськ, на жаль, дуже часто останнім часом обстрілюють. Буває до 25 обстрілів за добу. І ми все ж вирішили переїхати. На щастя, роботу я не втратила, тому що працюю дистанційно».
Їхали самостійно, без жодних програм евакуації. Разом із Марією вирушили її мама-пенсіонерка, 16-річний син Дмитро і… кішка Ніка. «Я речей зайвих не взяла, тому що знала, що зі мною буде кішка. Мисочки, лежаночка… Тваринку ж ми не бросимо», – усміхається вона.
Безсонні ночі, постійне очікування небезпеки – війна змінила саме Дмитра. Шість років він займався футболом у краматорській академії «Авангард». Після початку повномасштабної війни тренування спочатку перейшли в онлайн, а потім припинилися зовсім. Один за одним із міста почали виїжджати друзі.
«Він залишився сам на сам у своїй кімнаті. Потім друзі почали роз’їжджатися в різні міста, і він зовсім замкнувся. Раніше він був дуже дружелюбний, постійно всюди брав участь, а зараз… витягнути його поки що ми не можемо».
Саме тому, коли Марія дізналася про табір, вона подумала не лише про себе. «Я сказала: “О, це наше нове життя!” Я хочу якось відновитися, знайти нових друзів, спілкуватися. І дуже хотіла, щоб і Дмитро…»
За її словами, найбільше враження справили саме ті заняття, де батьки й діти працювали разом.
Одного дня учасники створювали власний «острів спокою». Потрібно було знайти природні матеріали й скласти з них композицію. «І от перший проект Дмитро одразу ж сам придумав! Знаєте, нам дали тарілочку білу таку, одноразову посудку, і сказали: от там вам 10 хвилин, ідіть і збирайте собі матеріал. Дмитро каже: “Там пісок побачив. Мама, давай сюди пісок, це наш острів буде з спокою, острів спокою”. Ми назбирали шишки, гілочки, квіти… І так разом усе зробили. Настільки легко, настільки дружно».
Іншого разу вони будували символічний міст своєї родини.
«Я сказала: “Давай так: я одне слово, ти – одне слово”. І ми разом створили цей міст. Я вже приготувала пакет, щоб забрати додому всі наші роботи. Вони нагадуватимуть нам, як ми були разом, як працювали разом і які позитивні емоції тут пережили. Знаєте, в єдності наша сила».
Марія зізнається, що давно не дозволяла собі просто малювати, ліпити чи робити щось руками. «Тут усе продумано. Спочатку діти окремо, дорослі окремо, а потім ми об’єднуємося і робимо щось разом. Ми давно не ліпили, не малювали, не робили ніяких хендмейдів. А тут от як в дитинстві!».
Окремою підтримкою стали зустрічі з психологами. «Тут мені вдалося виплеснути те, що накопичилося. Проговорити це все. Я зараз розумію, що у мене світлі думки. Уже немає такого навантаження, тривоги про те, що робити далі».
Після переїзду до нового міста родина нікого не знала. Але саме в таборі з’явилися перші знайомства. «Ми вже тут обмінялися телефонами. Одна пані каже: “Все, дівчата, будемо зустрічатися”. А я думаю: як же це чудово. Бо в Переяславі у нас нікого немає».
Наприкінці розмови Марія вже говорить не про війну, а про майбутнє.«Я дуже вдячна цьому проєкту. Ви не уявляєте, наскільки я дійсно перезавантажилась, відновилась. Ці два тижні так надихнули мене жити далі. Уже прийняти цю реальність і просто йти вперед».
Сам Дмитро говорить небагато. На запитання про себе відповідає коротко:
— Що найбільше любиш?
— «Люблю грати в футбол… і все», – усміхається він.
Та коли розмова заходить про табір, хлопець уже охочіше розповідає про спортивні ігри, волейбол, футбол, заняття на свіжому повітрі й зустрічі з психологами. На одному із творчих занять він намалював будинок і квіти, а з психологічних практик найбільше запам’ятав вправи на дихання.
Попри позитивні зміни в настрої, які вона вже помітила в таборі, Марія розуміє, що для повного відновлення син потребує індивідуальних занять з психологом – занадто сильним був стрес.
Можливо, найважливіше сталося не під час інтерв’ю і не на психологічній групі. А тоді, коли мама й син знову почали робити щось разом: збирати шишки для свого «острова спокою», будувати символічний міст і потроху відкривати нову сторінку свого життя.
Проєкт таборів “ДАЧА” втілюється Realis / Реаліс: Благодійний фонд та Навчально-дослідницький центр в межах грантової програми проєкту «Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни», що фінансується Європейським Союзом та реалізується Solidarity Fund PL in Ukraine в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth