Родина П’янківських втратила будинок, у який вкладали все життя
Марина Ткаченко
Посеред подвір’я родини П’янківських зяє велетенська яма. І навіть не одразу можна зрозуміти, що на цьому місці стояв їхній будинок. Ще рік тому. Гарний, з червоної цегли. Тепер від нього – жодного сліду, навіть фундаменту не лишилося!
Родина П’янківських на порозі нового будинку.
“Ось яким був наш дім, подивіться! – Олександр, син господарів обійстя, показує в телефоні світлину ошатного будинку. – Батьки купили цю ділянку, коли я ще ходив у дитячий садок, але й досі пам’ятаю, що тоді тут була стара хата з пічкою”.
Родина викохувала своє “гніздечко” 34 роки – “усе життя”, як кажуть П’янківські. “Спочатку ми зводили та вдосконалювали будинок разом з батьками, а закінчували вже самі, – ділиться спогадами пані Алла. – Згодом і син з невісткою доклали рук – зробили ремонт. Виходить, три покоління долучилися до будівництва цього дому!”
І пані Алла, і пан Віктор (її чоловік) завжди жили в Ірпені, працювали на заводах, а зараз обоє на пенсії. Їхні батьки теж родом з цієї місцини. Тут, в Ірпені, виріс і син Олександр, одружився, народилась онука.
На цьому місці був будинок сім’ї П’янківських, який вони будували все життя. Фото: Анастасія Багненко
А коли молода родина вирішила оселитись у батьківському будинку – зробили окремий вхід. Що й казати – усім місця вистачало!
Після початку повномасштабної війни
Але потім настало 24-е лютого 2022 року. “Нас викликали на роботу о 4-ій ранку, – пригадує Олександр, який працює вогнеборцем (він начальник караулу Ірпінської пожежної частини). – Надвечір відпустили тих, хто не був на зміні, щоб вони могли вивезти своїх рідних. Тож я прийшов додому, сказав батькам і дружині збирати речі та їхати в село на Черкащину, до тещі”.
Але чоловіка ніхто й слухати не хотів. Проте “аргумент” на користь евакуації з’явився досить швидко. “Я відхилила штору на вікні, і перед моїми очима пролетів винищувач! Над самісіньким вікном! Я так злякалася!” – пригадує пані Алла. “Тут у хату якраз “дід” забігає з отакенними очима, каже: все, їдьмо! Він бачив, як той винищувач запускав ракети”, – додає Олександр. На збори було кілька хвилин. Цінного нічого не брали – тоді не думали про таке. У що були вдягнені, у тому й ускочили в машину та поїхали на Черкащину.
Олександр залишився в Ірпені – гасив численні пожежі після “прильотів”, допомагав евакуйовувати людей: шістнадцятьох односельців з Ірпеня влаштував у селі своєї тещі. (Про нього та його побратимів-вогнеборців журналісти потім знімуть відеосюжет, і чоловіків нагородять медалями за мужність). “Ми раз на два-три дні приходили з хлопцями до мене додому помитися, переночувати, перехопити щось, – згадує Олександр. – Увесь інший час чергували в пожежній частині, виїжджали на виклики”.
Олександр П’янківський, працює в ДСНС і також втратив свою частину будинку. Фото: Анастасія Багненко
Та 22-го березня йому зателефонував сусід (колишній військовий був на той час удома, ховався в підвалі) і повідомив сумну новину: у будинок П’янківських був “приліт”. А знайомі хлопці надіслали Олександру відео з дрона, на якому було видно, що його дім пошкоджено.
“Син приїхав і каже: тату, треба з’їздити й глянути, – розповідає пан Віктор. – І ми поїхали удвох… Я ж не знав масштабу руйнувань, гадки не мав як воно є. Сподівався, що хоч стіни вціліли. А коли зайшли у двір… Лише глянув… і кажу сину: не можу йти далі, ходімо звідси… Нічого ж не лишилося”. Пан Віктор і досі згадує про це з болем, а його очі наповнюються слізьми…
Тим часом пані Алла, не знаючи про біду, просила, щоб її відвезли в Ірпінь, до рідної хати. “Я весь час заводила своє: додому, додому, додому… Аж поки син не витримав і не сказав: “Та немає в тебе більше дому!”, – гірко зітхає пані Алла.
То вже пізніше вони розпитають очевидців і з’ясують, як усе сталося. “Перший “приліт” прийшовся в сусідський дах – подиміло, але не загорілося. А другий – якраз у мою спальню. Фосфор, чи що воно таке. Бо вигорів увесь будинок за 10 хвилин! – каже Олександр. – Не вціліло нічого!”
“Вигорів увесь будинок за 10 хвилин! Не вціліло нічого!”
“Хочете, покажу, якими стали після пожежі мої золоті прикраси?” – запитує пані Алла, шукаючи в телефоні світлину. Виявляється, Олександр, ще коли будинок був цілий, гроші та мамині золоті прикраси закопав у підвалі – щоб не поцупили мародери чи окупанти. Те, що ми бачимо на фото, на золото геть не схоже – грудка чорного вугілля. Перетворилися на порох і заощадження. “Уявляєте, яка була температура в будинку? Навіть золото згоріло!” – каже пані Алла.
Попервах родина тулилась у знайомих – то в одному будинку, то в іншому. А у своєму дворі самотужки наводили лад, вивозили уламки цегли, сміття, що лишилося після влучання. І гадали – як жити далі? Тож допомога християнського центру “Реаліс” була дуже доречною: на сплюндрованому війною подвір’ї з’явився модульний затишний дерев’яний будиночок. “Приїхали хлопці, встановили палі, забетонували. Ми прокопали каналізацію, зробили електрику, сантехніку встановили. Ось купили лак, хочу все покрити всередині, – ділиться планами пан Віктор. – Це для нас неабияка допомога! І така своєчасна. Он зима йде, куди нам подітися? А так – буде де перезимувати. Дрова купили. Бачите, як тепло всередині?”
Алла і Віктор П’янківські на порозі нового будинку. Фото: Анастасія Багненко
Віктор попросив у представників центру виділити йому саме невеликий будиночок, бо міркує по-хазяйськи: “По-перше, нам і так вистачить місця, а по-друге, коли ми відбудовуватимемо наш дім, то як у двір заїдуть вантажівки? Не розвернешся!”
Зараз родина збирає гроші на найпростіші меблі, бо в оселі порожньо. Але вже твердо вирішили: зводитимуть новий будинок! “Як би не було тяжко, будуватимемось! – впевнено киває головою Віктор. – Не для себе – для дітей. Аби онуці було куди повернутися”.