Решетніков Юрій Євгенович
17-18 лютого в Києві відбувся круглий стіл “Церква і політика: від президентських виборів 2004 року до парламентських виборів 2006 року”, організований Українською асоціацією релігієзнавців, Центром релігійної інформації і свободи, Міжнародною академією свободи релігії та переконань, Міжнародним центром права і вивчення релігії Школи права ім. Р.Кларка при Університеті Б.Янга, Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Інститутом релігійної свободи за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
Учасники круглого столу обговорили питання, пов’язані з участю Церков (релігійних організацій) у політиці (характер, місце, форми участі), проаналізували участь Церков і релігійних організацій у минулорічних президентських виборах, торкнулися питання державного регулювання діяльності релігійних організацій (зокрема й суспільно-політичної).
Гострота останнього питання була викликана оприлюдненим напередодні круглого столу рішенням Кабінету Міністрів про скасування Державного комітету України у справах релігій. Безумовно, що надзвичайна актуальність теми була викликана як ще свіжими спогадами про осінні події минулого року, так й вже розпочатою підготовкою до наступних (парламентських) виборів.
Це, а також склад учасників, які презентували як практично всі релігійні традиції України, в тому числі усі найбільш чисельні українські Церкви, так і журналістське, право- та релігієзнавче середовище, обумовили динамічність та цікавість заходу.
На думку багатьох учасників, даний круглий стіл за цими параметрами явно вигравав порівняно з багатьма іншими релігієзнавчими конференціями останнього часу. Показовою була присутність протягом усіх двох днів роботи депутатів Верховної Ради, хоча, як правило, їхня присутність на минулих конференціях обмежувалася хіба що протокольним привітанням. Інтерес самих учасників до обговорення був з значній мірі обумовлений тим, що вони отримали можливість дискутувати на справді злободенні теми, а не лише стосовно теоретичних матерій. З іншого боку, дана конференція стала першою за останній час, проведення якої відбулося без участі Державного комітету у справах релігій, хоча його представники й були присутніми у залі.
Учасники круглого столу були одностайні в тому, що Майдан засвідчив духовну єдність людей, які вірять в Бога, оскільки на Майдані не спостерігалося як е сь поділення за конфесіями. Більше того, він наочно продемонстрував те, що українці є єдиним народом незалежно від національності, місця проживання чи конфесійної належності. Тобто у релігійному вимірі Майдан засвідчив справжню поліконфесійність українського суспільства. Вихід християн на Майдан був пов’язаний не стільки з політикою, скільки з мораллю, з відстоюванням свободи, яку кожній людині дарує Сам Господь Бог, а отже яка є невід’ємним правом особистості.
Практично усіма учасниками круглого столу наголошувалося на тому, що Церква не є відокремленою від суспільства, а є його частиною. Отже вона не може не реагувати на інтереси своїх вірних, зокрема й щодо земного буття. Водночас вона є відокремленою від Держави, що пов’язано з її специфічною місією на землі – дбати про духовне, про спасіння, про збереження духовності та моральності у суспільному, зокрема політичному, житті.
Також Церква як Тіло Христове об’єднує людей незалежно від їхніх політичних переконань, а отже повинна залишатися понад політикою, проголошуючи істину, зокрема й щодо моральних принципів політичного життя, закликаючи суспільство до справедливості і добра, своєю проповіддю сприяючи більш спокійному проходженню виборів, долаючи агресивні тенденції, закликаючи вірних до активної і свідомої громадянської позиції. Стоячи на захисті духовності та моральності, у політичному житті Церква має апелювати до цінностей, а не до особистостей чи політичних партій. Будучи політично нейтральною, вона не має права мовчати, коли порушується істина, бо інакше вона б перекреслювала самий сенс свого існування.
У зв ‘ язку з цим слушною є думка про те, що якщо влада прийматиме закони, що зневажають Божий Закон, то Церква завжди буде до такої влади в опозиції. Політична ж кон’юнктура, зв’язок Церкви з певною політичною силою буде безумовно шкодити моральному та духовному авторитету Церкви, що в свою чергу спричинить падіння духовності та моральності усього народу. З іншого боку, це буде створювати додаткові складнощі в розбудові державно-церковних відносин, зокрема щодо забезпечення конституційного принципу рівності Церков і релігійних організацій.
Учасниками було відзначено, що під час усіх попередніх виборів Церква ніколи не мала великого впливу на їхній перебіг, що заклики з боку тих чи інших релігійних організацій чи священиків до своїх вірних щодо того, за кого треба голосувати, насправді не мали визначального впливу на позицію громадян, а в деяких випадках навіть призводили до втрати даною релігійною організацією чи священиками авторитету в очах парафіян. Простіше кажучи, люди „ногами” висловлювали свою згоду чи незгоду з політичною позицією священика чи церкви.
Разом з тим відзначалось, що навіть незгода вірних із священиком у політичних питаннях не завжди означає негативне ставлення до нього в цілому, спричиняє розірвання духовної єдності з ним або з відповідною церквою, оскільки цей зв’язок будується на більш глибоких, порівняно з політичними, підвалинах.
Причиною втягування релігійних організацій у політичну боротьбу, на думку учасників круглого столу, стало надання Державою переваг однієї з Церков (УПЦ), що призвело до певної “заборгованості” останньої перед владою і дало можливість владі звернутися до неї для використання її авторитету. З іншого боку, до церковного авторитету звертаються практично усі політичні сили, навіть комуністи. Отже на майбутнє звучала думка про те, що Церква не повинна приймати від Держави якихось особливих послуг, за які потім їй прийдеться відпрацьовувати, підтримуючи навіть тих, кого не хоче підтримувати більша частина суспільства (як це трапилось на останніх виборах).
Круглий стіл продемонстрував те, що доволі важко казати про якусь певну політичну позицію тієї чи іншої Церкви під час виборів, оскільки різні священики однієї Церкви незалежно від позиції керівництва насправді займали різні позиції з даних питань, що обумовлювалося різними чинниками, зокрема географічним, геополітичними симпатіями тощо. Скажімо, священики, в цілому провладної, УПЦ на Заході України, як і більшість їхніх парафіян, підтримували опозиційного кандидата, водночас для їхніх східних колег часто вирішальну роль грала їхня внутрішня налаштованість на більш тісні стосунки з Росією, зворотна реакція на антимосковські закиди представників оточення опозиційного кандидата тощо.
В цілому, у випадку УПЦ минулого року ми мали як офіційні заяви священноначалія щодо невтручання Церкви у політичні процеси, так й, з одного боку, шалену підтримку провладного кандидата з боку частини кліриків, а з іншого, капличку цієї Церкви на Хрещатику в дні Майдану. Водночас деякі священики національно-орієнтованих Церков, отримавши, мабуть переконливу, допомогу з боку штабів провладного кандидата, в окремих випадках теж ставали на його бік.
Тобто прості схеми: мовляв, та Церква була за Ющенка, а та за Януковича, – не мають нічого спільного із розмаїттям життя. А розділ за політичними симпатіями у релігійній сфері є результатом подібного розділу в цілому українському суспільстві. У зв’язку з цим представники Церков закликали не поширювати недоліки окремих священнослужителів на усю Церкву, не судити усю Церкву за помилками окремих її вірних, враховуючи загальну суспільну атмосферу минулого року, не зводити помилки окремих релігійних організацій, зроблені ними під час виборів, у ранг абсолютного зла.
Оскільки Церква повинна працювати на консолідацію суспільства, представники Церков висловилися проти будь-якого переслідування тих релігійних організацій, які на останніх виборах підтримували провладного кандидата, до чого закликають окремі нецерковні діячі. Дійсно хотілося б, щоб цей заклик до виваженості та об’єктивності був почутий політиками та журналістами. На жаль, останні залишаються схильними з одного факту робити судження про усю Церкву в пошуках сенсації чи виходячи із своїх суб’єктивних суджень, про що також йшла мова під час круглого столу, зокрема про проблему наявності подвійних стандартів у висвітленні діяльності тих чи інших релігійних організацій. Скажімо, якщо послідовник якоїсь нової для України, або ж так званої „нетрадиційної”, релігійної течії покінчить життя самогубством, увага буде скоріш за все акцентуватися на його релігійній належності. У читача таким чином буде формуватися думка про те, що саме дана належність й призвела до самогубства. Водночас, якщо самогубця належав до якоїсь з традиційних Церков, його релігійна належність навряд чи зацікавить журналістів.
Що стосується можливості священнослужителям займатися активною політичною діяльністю чи претендувати на місце у представницьких органах влади, то представники більшості традиційних, а отже й більш впливових, Церков (в тому числі протестантських) зайняли доволі стриману позицію з даного приводу. Водночас представники неопротестантських утворень продемонстрували більший радикалізм у цьому відношенні, практично заявивши про те, що вважають за доцільне прихід своїх представників, зокрема священнослужителів, до Верховної Ради наступного року.
Зазначимо, що представники сталих протестантських течій наголосили на небезпеці симбіозу Церкви і Держави, що наочно видно з історії. Скажімо, панівний статус Православної церкви в Російській імперії не тільки не сприяв духовному, моральному чи соціальному піднесенню імперії, не зберіг останню від знищення у вогні революції, але й вів до практичної відсутності в імперії свободи совісті, масовому переслідуванню різновірців, зокрема й попередників сучасних українських неопротестантів. Мабуть, все ж таки бажано керуватися не лише певною ейфорією, але хоч трохи вчити уроки історії, щоб бодай не стати на ті ж самі граблі.
Певним підсумком обговорення зазначених питань можна вважати згоду більшості учасників щодо доцільності збереження в законодавстві змісту статті 5 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” щодо заборони участі релігійних організацій у політичній діяльності. Разом з тим відзначалась необхідність більш чіткої правової регламентації питання участі Церков у політичному житті. Скажімо, закон не допускає участі релігійних організацій у політичному процесі, водночас надаючи таке право священнослужителям як громадянам країни.
Але постає цілком закономірне питання: яким чином відокремити священнослужителя як громадянина від нього як представника тієї чи іншої Церкви чи релігійної організації? Адже християнин не може бути християнином лише у храмі і позарелігійною особою поза храмом, так само й священик не може бути священиком лише у храмі і світською особою поза ним. Поки він залишається священиком, він є представником Церкви.
Аналізуючи досвід участі не лише суто релігійних організацій у суспільно-політичних процесах, але й громадських організацій, створених за релігійним принципом (скажімо, Союз православних братств), робилося зауваження, що Церква об’єднує не лише клір, але й мирян, а отже керівники Церкви мають відповідати й за діяльність мирянських громадських організацій.
Зазначимо, що це стосується не лише політики, але й, скажімо, питань свободи совісті, оскільки нетолерантні по відношенню до інших релігійних організацій прояви часто допускаються саме відповідними громадськими організаціями, які формально не входять до церковної структури, але є створеними вірними відповідної церкви (згадаємо „антисектантську” діяльність запорізького “Діалогу”, активність православних громадських організацій напередодні візиту до України Папи Римського тощо). Більшість виступаючих висловилися за необхідність певної державної інституції з релігійних питань, яка мала б виконувати ряд функцій сучасного Державного комітету у справах релігій у випадку ліквідації останнього.
Відзначалося, що в умовах складної релігійної ситуації в Україні, відсутність державного контролю може призвести до релігійних конфліктів, порушення рівності релігійних організацій, регіональних особливостей правозастосування.
Звучала пропозиція, що питання Держкому повинно було б попередньо обговорено на засіданні Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Правда, не зовсім зрозуміло, як це пов’язувалося б із відокремленням Церкви від Держави, а з іншого боку, здається це було б не зовсім коректно з огляду на існування самої ВРЦ саме при Держкомі.
Зазначимо, що на думку окремих представників Церков достатньо обмежитись консультативно-дорадчим органом з представників Церков при Президенті України, уряді тощо. Але враховуючи неоднозначні відносини Церков між собою, а тим більш їхнє ставлення до представників інших релігійних традицій навряд чи це буде сприяти консолідації українського суспільства. Скажімо, представники іудейських і мусульманських організацій зауважили відсутність іудеїв і мусульман під час урочистого заходу в Софії Київській 24 січня, де були присутні представники виключно християнських Церков.
На круглому столі звучало багато цікавих думок, які було б корисно почути державним діячам і не тільки. Наприклад, “якщо партія декларує підтримку конфесії, це не означає, що конфесія підтримає партію” або “між політичними партіями, які декларують своє ставлення до релігії, існують більші протиріччя, чим між релігійними організаціями до яких вони апелюють”. І насамкінець хочеться процитувати єпископа В.Широкорадюка: “Якщо Церква стає доброю політичною силою, вона перестає бути доброю Церквою”.
Сподіваємось, що даний круглий стіл не стане поодинокою акцією, адже питання, підняті на ньому мають надзвичайну суспільну важливість, а отже їхнє обговорення повинно бути продовжено. Принаймні, з боку організаторів було озвучено бажання провести аналогічний захід у травні. Разом з тим безумовно, що дані питання, з огляду на їхню актуальність, зокрема у контексті підготовки до виборів наступного року, стануть предметом обговорення й на інших цьогорічних конференціях, будуть так чи інакше присутніми в інтерв’ю релігійних і політичних діячів тощо.