У найтемніші часи особливо важливо, щоби хтось приніс світло у щоденне життя. Благодійний фонд «Реаліс» уже багато років підтримує тих, хто опинився на межі – людей, які втратили дім, рідних, землю під ногами, але не втратили гідності. Допомога фонду — це не лише пакунки з продуктами та солодощами. Це насамперед про турботу, увагу, про людину в центрі. І коли Україна здригається від війни, саме в маленькі села, забуті державою, де залишились самотні старенькі, виснажені мами, діти, що потребують тепла, — туди йде «Реаліс».
Допомога стає рятівною не тільки фізично. Вона повертає людям надію. Вона свідчить: ви не самі. Вона говорить просто і щиро: ми поруч, ми чуємо, ми бачимо, ми дбаємо. Сьогодні села, які опинились у зоні окупації, а потім — у стані тиші, де життя ледь жевріє, особливо потребують такої підтримки. Бо відновлення починається з малого — із людяності. Саме тому «Реаліс» вирушив до Рагівки.
У давні часи село Рагівка стрімко розвивалося та приваблювало нових мешканців. Населення зростало, люди мали роботу, створювали сім’ї, народжували дітей. Село процвітало.
Та після аварії на Чорнобильській АЕС усе змінилося. Навколишні села переселили в безпечніші місця, а Рагівка залишилася. Ті, хто мав змогу, виїхали самі. Кількість жителів значно зменшилася.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, селяни не встигли евакуюватися. Через близькість до кордону з Білоруссю вони миттєво опинилися в окупації. Перший день війни розпочався з вибухів о четвертій ранку. Ніхто не хотів вірити, що почалася справжня війна, але страх змусив людей ховатися у підвалах.
– Життя в підвалі, сон у одязі, постійний страх за себе та за рідних – ось що ми пережили в перші дні війни і під час окупації, – згадує пані Валентина, яка допомагала команді «Реалісу» організовувати роздачу гуманітарної допомоги. – А зараз дуже не вистачає людей. Працювати нікому – залишилися лише старенькі. Та кожен, хто піклується про село, робить усе можливе і навіть більше, аби життя тривало. Люди в нас добрі, працьовиті, але зламаних багато. Чоловіки, які ще залишилися, часто зловживають алкоголем. А діти в таких родинах дуже страждають.
– Я була на четвертому місяці вагітності й нікому в селі не казала про свій стан, – розповідає Тетяна. – Чоловік із донькою сиділи зі мною в підвалі. Було страшно, особливо за ненароджену дитину. Чоловік не випускав мене з підвалу, оберігав від окупантів. А мені так хотілося дихати свіжим повітрям і не нервувати. Пологи були складними – мій емоційний стан позначився на дитині. Донечка не хотіла повертатися, довелося робити кесарів розтин. Вона народилася дуже знервованою, а тепер, коли трохи підросла, сильно лякається і завжди шукає в мені захист.
Жителі села розповідали, що з міркувань безпеки під час окупації спілкувалися з російськими солдатами їхньою мовою. Коли ті почали ламати магазин і красти продукти, власник запропонував віддати все, тільки щоб не громили. У село заходили різні солдати: одні – агресивні, інші – спокійні.
Одна з особливо болючих історій – про молоду жінку, яка саме мала народжувати. Через сильні обстріли її не змогли доправити до пологового в районному центрі. Окупанти вивезли її до Білорусі. Подальша її доля невідома. Селяни сподіваються, що і мама, і дитина залишилися живі.
На моє запитання, чи сталося щось страшне в селі, люди опускали очі й відповідали коротко:
– Так, були катування… Але ми не хочемо про це згадувати. Хочемо забути.
Про нинішні проблеми села розповів староста Олег. Він на посаді лише три місяці. До того працював у Києві, але вирішив повернутися і дбати про рідне село.
– Молоді майже не залишилось. Здорових чоловіків – одиниці. Хто може – на фронті. Повертаються поранені, з тяжкими фізичними та психологічними травмами . Багато літніх жінок, які ледве справляються самі. Їм потрібна допомога.
Село пустіє. Багато хат стоять без вікон, без людей.
– Заїжджай та живи, – каже староста. – Роботи немає. Навіть школу довелося закрити. У сусідньому селі школа також на межі. Автобус возить дітей з чотирьох сіл, але ситуація погіршується.
Селяни виживають завдяки городам. Поля, які раніше засівалися, тепер заміновані – понад 200 гектарів. Так само й ліси – небезпечні, ходити по гриби чи ягоди тепер неможливо.
Попри все, люди намагаються тримати свої подвір’я в порядку, доглядають село, підтримують красу й чистоту.
У день, коли команда «Реалісу» приїхала з гуманітарною допомогою, селяни вже зібралися біля Будинку культури. Команда жінок на возику, запряженому в тракторець, саме готувалась до побілки бордюрів і стовпів перед Великоднем.
– Треба, щоб у селі було чисто і красиво, – каже пані Людмила, дружина старости. – Усі разом беремося – і буде гарно. Ми не втрачаємо надії, не опускаємо рук, не перестаємо любити життя. Та й земля не чекатиме. Віримо в Бога, ходимо до церкви, щодня робимо все, що в наших силах.
Рагівка — це не просто точка на карті. Це символ виживання, боротьби і людяності там, де, здавалось би, усе мало завмерти. Люди, що залишилися, тримаються не заради себе — заради землі, заради пам’яті, заради тих, хто має повернутись.
І саме в такі місця приходить допомога, що повертає віру. Благодійний фонд “Реаліс” завітав до Рагівки, щоби підтримати її мешканців. Команда привезла продуктові набори та святкові солодощі для діток — не просто їжу, а знак турботи. Це був не разовий жест, а щире бажання сказати: ви не самі.
Особливу увагу “Реаліс” приділив тим, хто через вік або стан здоров’я не зміг дістатися до Будинку Культури — волонтери особисто доставили пакунки прямо до хат кожного такого мешканця. Кожна така поїздка — це не лише логістика, а жива розмова, посмішка, підтримка, яка має силу більше за тисячі слів.
Тут і досі кипить життя: в маленьких садах, в пофарбованих бордюрах, у щоденних клопотах, у подяках і теплих словах. Попри втрати, попри біль, село дихає. Тихо, з натугою — але дихає. Бо є ті, хто не опускає рук. І є ті, хто підставляє плече. Є ті, хто вірить. Вірить, що Рагівка знову оживе як і вся Україна!