Соціальна база українського православ’я

Юрій Чорноморец, кандидат філософських наук.

 

Основні тези статті.

Україна за характером релігійності населення не є моноконфесійною країною.

Населення секуляризовано і невоцерковлено.

Українське православ’я не є випадковим явленням, але має серйозну підтримку вірян і населення.

Підтримка вірянами і населенням «канонічної єдності» з Московським патріархатом не охоплює навіть однієї п’ятої частини вірян і населення і всі претензії УПЦ МП на особливий статус мають слабку соціальну базу.

Протестанти і греко-католики випередили УПЦ МП за кількістю вірян, які щотижня відвідують храми і молитовні будинки.

Населення Західного і Центрального регіонів, де находиться 68% парафій УПЦ МП і 75% всіх православних парафі, не мають проросійської орієнтації, не бажають єдності з Москвою в любій формі.

Населення і віруючі України підтримують універсальний і український характер православної церкви.

У статті використані дані наступних соціологічних досліджень:

1. «Релігія і Церква в сучасній Україні», проведеного 5-12.11.2003 фірмою «Юрейніан соціолоджі сервіс» на замовлення Патріархії УГКЦ. Дані цього опитування найбільш достовірні з причини більш точно складеного запитальника. Вважаємо, що ці дані найбільш відповідають реальності. Дані опитування опубліковані сайтом РІСУ.

2. Дані опитувань Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, проведених у 2000-2004 роках. Дані достовірні, але менш точні тільки у визначенні числа «симпатиків» православних церков. Дані опитувань опубліковані в журналі «Національна безпека і оборона» № 10, 2002 р., № 3, 2004 р. і оприлюднені на круглих столах, проведених Центром.

Дані про кількість громад, священиків, храмів наведені на 01.01.2004 і взяті з офіційної статистики Державного комітету у справах релігій. Число реально функціонуючих громад в православних церквах України приблизно на 10-20 % нижче офіційної статистики, але коригувати дані ми не стали. Дані на початок 2004 року на папері майже стали реальністю на початок 2005 року, що робить їх цілком придатними для оперування.

Число населення України на початок 2005 року в наших розрахунках ми брали за 47 млн. осіб.

 

1.          Стан релігійної сфери України.

 

В Україні на 01.01.2004 року нараховувалось 29785 релігійних організацій і 26641 священик. Населення України – близько 47 млн. З них називають себе віруючими 70% або близько 33 млн. Відвідують храми раз на тиждень або частіше близько 8% населення або 3 млн. 750 тис. Число тих, хто відвідує храми раз на місяць складає 11% населення або близько 5 млн. Таким чином, число активно-практикуючих віруючих в України – близько 5 млн. осіб.

Невіруючих 16,1% населення або близько 7 млн. 600 тисяч, тих, хто не визначився – 14,3% або 6 млн. 700 тисяч. Таким чином, до тих хто не є віруючими відносяться близько 14 млн. осіб. (За даними опитувань Центра Разумкова, взагалі відвідують храми 37,4% населення, тобто 17 млн. 600 тисяч. Вірян, які відвідують храми, – 37,8% населення, тобто 17 млн. 800 тисяч. Таким чином, всього віруючих 35 млн. 400 тисяч. Невіруючі – 21,9% населення, тобто 10 млн. 300 тисяч).

Із числа 33 млн. вірян близько 14 млн. заявляють, що не відносять себе до будь-якої церкви, і 19 млн. є симпатиками будь-якої однієї церкви. Таким чином, симпатики будь-якої конкретної церкви свідомо складають меншість населення України. Якщо перерахувати основні групи, то симпатики УПЦ МП – це 7,2 млн., УПЦ КП – 5,5 млн., УГКЦ – 3,8 млн. Таким чином, жодна з церков не володіє симпатіями навіть половини 19 млн. вірян, що визначилися! Симпатики УПЦ МП – це тільки 37,8%  вірян, що визначилися,  УПЦ КП – 28,7 %, УГКЦ – 18,6%.

Із числа 19 млн. осіб, які визнають себе віруючими  будь-якої із Церков, тільки 3 млн. 750 тисяч відвідують храми і молитовні будинки щотижня і їх можна назвати активно-практикуючими віруючими. Ці 3 млн. 750 тисяч «активістів» (8 %  населення України) розподілені в основному між чотирма основними релігійними течіями України: щотижня до храмів або молитовних будинків приходить 1 млн. 200 тис. греко-католиків, 820 тисяч протестантів, 790 тисяч православних УПЦ Московського патріархату і 720 тисяч православних Київського патріархату.

Жодна із церков України не володіє симпатіями майже 1/6       населення. Це вказує на той факт, що Україна на сьогодні фактично є багатоконфесійною за складом населення. Україна є країною, в якій число невіруючих (7 млн. 600 тисяч)  тих, хто не визначився (6 млн. 700 тисяч), віруючих, але не симпатизуючих жодній церкві (14 млн. ) разом становить близько 28 млн., а число симпатиків тієї чи іншої церкви становить лише 19 млн. Україну можна називати тільки «потенційно православною», оскільки «просто православними» називає себе 25 млн. осіб (у тому числі 47,8% атеїстів і 58% тих, хто сумнівається). В таких умовах претензії жодної з церков щодо України на приналежність її території і народу тільки їм не мають підстави в сучасному стані українського суспільства.

 

УПЦ

Близько третини всіх релігійних громад належить до Української православної церкви (в єдності з Московським патріархатом) – 10623 релігійних організацій, з них 10404 громад і 151 монастир. Число священиків 8620, нижче числа парафій, що дозволяє припускати, що не всі парафії є реальними. Однак нижче 9 тисяч оцінювати число реально діючих парафій не є можливим. Темпи зростання числа громад УПЦ – близько 500 на рік.

УПЦ представлена в усіх регіонах України, але має незначне представництво у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Симпатиками УПЦ є, згідно з соціологічними опитуваннями, 15,4% населення, що становить близько 7 млн. 200 тисяч осіб із 47 млн. населення України. Це число становить 37,8% від 19 млн. громадян, які визначилися церковно.

Із числа 3 млн. 750 тисяч українських вірян, які відвідують храми щотижня, до УПЦ МП відносять себе 790 тисяч осіб (21,1%). Таким чином, число активно-практикуючих вірян Московського патріархату в Україні не досягає навіть мільйона осіб. Ці дані показують, що претензії УПЦ МП на будь-який особливий статус в українському суспільстві не мають соціальної бази. Число протестантів і греко-католиків серед тих, хто молиться у суботу і неділю вище, ніж число «канонічних» православних.

 

Протестантські церкви

Другими за кількістю в Україні є протестантські церкви, які загалом нараховують 8500 організацій. Усі громади є реально існуючими і мають місіонерський характер. Якщо забезпеченість парафій УПЦ священиками – 0,8, то у протестантів – 1,4. Зростання громад близько 500 на рік. Особливо інтенсивно зростає кількість громад харизматичної сім’ї протестантських церков, що відображає загальносвітову тенденцію. Протестантські громади представлені у всіх областях України, і їх регіональна вага визначається успіхами і невдачами інших конфесій. Більше половини релігійних організацій є протестантськими в Донецькій області (УПЦ – 35%) і Києві (УПЦ – 25%), більше 40% в Запорізькій, Кіровоградській і Чернівецькій областях. Тільки у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях протестанти мають менше 10% від числа громад через велику представленість інших напрямків християнства.

До протестантів відносять себе 2,4% населення України, що складає 1 млн. 125 тисяч осіб. Щотижня відвідують протестантські храми і молитовні будинки близько 820 тисяч осіб. Це на 30 тисяч осіб більш ніж у УПЦ МП. Таким чином, серед протестантів більшість вірян активно-практикуючі, що вигідно відрізняє їх від православних.

 

УПЦ КП

Українська православна церква Київського патріархату нараховує 3508 релігійних організацій, із них 3395 громад і 34 монастиря. Реальне число громад менше, судячи за кількістю священиків (2588). Ймовірно близько 3000 громад. Найбільше представництво УПЦ КП в Західній (виключаючи тільки Закарпатську область) і Центральній Україні. Темпи зростання за 2000-2003 роки – близько 500 громад на рік.

До симпатиків УПЦ КП відносять себе 11,7% населення або 5 млн. 500 тисяч осіб. Із числа 3 млн. 750 тисяч громадян України, які відвідують храми щотижня, до УПЦ КП відносять себе 720 тисяч осіб. Це тільки на 70 тисяч менше, ніж УПЦ МП.

 

УГКЦ

Українська греко-католицька церква нараховує 3480 релігійних організацій, із яких 3340 громад і 92 монастирі. Число священиків 2051. Темпи зростання в 2000-2003 роках незначні – близько 50 на рік. В цілому УГКЦ зайняла свій ареал у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях, а на території інших областей представлена незначно.

До симпатиків УГКЦ відносять себе 7,6% населення або близько 3 млн. 575 тисяч осіб. Із числа 3 млн. 750 тисяч громадян України, які відвідують храми щотижня, до УГКЦ себе відносять близько 1 млн. 200 тисяч осіб. Цей показник на 310 тисяч більш, ніж у УПЦ МП. Як бачимо, в УГКЦ близько третини симпатиків є активно-практикуючими вірянами. Якби одна третина симпатиків УПЦ МП була активно-віруючими, то число останніх було б 2 млн. 400 тисяч, а не 790 тисяч. Але сподіватися на активізацію вірян без системних зусиль з боку церкви, без змін у церкві і біля неї на сьогодні не доводиться.

 

УАПЦ

Українська автокефальна православна церква нараховує 1190 релігійний організацій, із них 1156 громад і 5 монастирів. Кількість громад завищено в порівнянні з реальним, про який можна судити із числа священиків в 685 осіб. Основні області розповсюдження – Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, за межами яких помітно присутність у Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській областях. Темпи зростання у 2000-2001 роках – близько 40 громад на рік.

До симпатиків УАПЦ відносять себе 0,7% населення або 330 тисяч осіб. Із числа 3 млн. 750 тисяч, які відвідують храми щотижня, до УАПЦ відносять себе 38 тисяч осіб.

 

РКЦ

Римо-католицька церква представлена 1000 релігійних організацій, із них 863 громад і 80 монастирів. Священнослужителів – 474. Темпи зростання у 2000-2003 роках близько 50 громад на рік.

До симпатиків РКЦ відносять себе 0,7% населення або 330 тисяч осіб. Із числа 3 млн. 750 тисяч, які відвідують храми щотижня, до РКЦ відносять себе 113 тисяч осіб.

 

2.    Загальне співвідношення сил.

 

У ранньохристиянської писемності було дуже популярним порівнянням віруючих з воїнами, про що вдало писав С. Аверинцев. Застосуємо цю аналогію і ми, хоч і в приземленому значенні.

«Гвардія»: активно-практикуючі віруючі.

Активно-практикуючі віруючі, які відвідують храм щотижня, є основним ресурсом церков, свого роду «гвардією». По кількості цих вірян приблизно рівними силами мають греко-католики (1 млн. 200 тисяч осіб), протестанти (820 тисяч осіб), УПЦ (790 тисяч осіб), УПЦ КП (720 тисяч осіб).

«Гвардія» РКЦ (113 тисяч) і УАПЦ (38 тисяч) значно менше.

Зауважимо, що місіонерський потенціал активно віруючих протестантських церков, природно, значно більше, ніж, наприклад, у православних.

Ресурс православних у випадку обєднання трьох юрисдикцій був би вище, ніж у інших церков – близько 1 млн. 550 тисяч.  Наявність значної кількості «святкових віруючих» і просто симпатиків, які не відвідують храми (при проведенні активної місіонерської роботи об’єднаної церквою, при  відсутності внутрішньоправославного конфлікту) дозволило б значно примножити число активно-практикуючих вірян. 

Малозначне число активно-практикуючих вірян УАПЦ (в масштабі усієї України) робить практично неможливим успішну побудову канонічної української об’єднаної церкви на підставі УАПЦ.

«Піхота»: симпатики.

На сьогодні церквами, що володіють більшою кількістю прихильників серед населення, взагалі є три – УПЦ (7 млн. 200 тисяч), УПЦ КП (5 млн. 500 тисяч), УГКЦ (3 млн. 375 тисяч).

Безпосереднього за цими трьома основними власниками симпатій населення слідують протестанти –  1 млн. 125 тисяч осіб. Протестанти до своїх «активістів» у 820 тисяч можуть додати тільки 300 тисяч «святкових віруючих» і симпатиків взагалі, що цілком природно, враховуючи характер протестантської релігійності, який передбачає як норму тільки активну релігійну практику.

РКЦ і УАПЦ мають приблизно рівне число прихильників взагалі – по 330 тисяч осіб. Звичайно, про католицьку експансію не може бути і мови, тим паче, що число загальних прихильників РКЦ не змінюється з роками.

За кількістю  прихильників УАПЦ відстає у 17 разів від УПЦ КП і у 22 рази від УПЦ. Це ще раз підтверджує тезу про неможливість для цієї церкви бути основою для створення канонічної української обєднаної церкви. Відставання у соціальній підтримці, в числі «прихильників взагалі», робить неможливим для УАПЦ ведення переговорів з УПЦ КП з позиції повної рівності при розподілі влади в об’єднаній Церкві в разі її виникнення.

Приєднання УАПЦ до УПЦ КП, якщо таке б сталося, само по собі не додало б до УПЦ КП значної кількості симпатиків (5,85 млн. замість 5,5 млн.) або активно віруючих (760 тисяч замість 720 тисяч). При зростанні УПЦ КП у 500 громад на рік, приєднання 1000 громад УАПЦ – це тільки плюс два роки розвитку. Однак активна пропаганда обєднання могла принести ще 3-5% симпатій населення, тобто 1,5-2 млн. прихильників.

Таким чином, найбільшим резервом володіє секулярна українська держава, так як вона може спиратися на підтримку 28 млн. конфесійно незаангажованих громадян.

У двох основних конкуруючих православних церков – УПЦ і УПЦ КП – підтримка незначна в масштабах усього населення, а у УАПЦ – взагалі мінімальна. Тривожним для православних має бути сумарна підтримка уніатів, протестантів і католиків – 4,9 млн. осіб.

Якщо ж розглядати кількість прихильників УПЦ з одного боку (7 млн. 200 тисяч) і прихильників УПЦ КП, УАПЦ, уніатів, протестантів, католиків з іншого боку (10,8 млн.), то кількість «супротивників» УПЦ значно перевершує кількість «прихильників» – на 3 млн. 600 осіб.

Віруючі УПЦ МП схильні до «києвоцентризму».

Необхідно зауважити, що із числа 7 млн. 200 тисяч вірян УПЦ не всі є прихильниками «вічної єдності з Москвою», а це робить примарним процвітання екзархату РПЦ в Україні в разі розколу УПЦ на українофілів і русофілів.

Також цікаво відзначити, що в разі проведення опитувань без використання імен предстоятелів (Володимира Сабодана, Філарета Денисенко, Любомира Гузара) істотно зростає кількість прихильників УПЦ КП – до 7 млн. осіб і зменшується кількість прихильників УПЦ МП – до менш 5 млн. осіб. Таке явище, на думку аналітиків, пояснюється наступними причинами:

без згадки імен предстоятелів церкви набагато менш впізнаванні для своїх прихильників, багато, наприклад, не розрізняють між «Київським патріархатом» і «Київською митрополією»;

фактом великої дискредитації патріарха Філарета в колах православних віруючих (підвищення числа прихильників УПЦ КП на 1,5 млн. при незгадувані Філарета свідчить про значну тенденцію до «києвоцентричності», стримуваної його фігурою).

Ситуація з фігурою Філарета схожа на неприйняття «незгадуючими» митрополита Сергія Страгородского, тобто у разі певних змін багато хто схильний до київської церкви, але почекають і прийдуть при наступному предстоятелі.

«Генерали»: єпископат.

 

Об’єктивні інтереси єпископату.

У об’єднанні і автокефалізації православ’я в України об’єктивно зацікавлене керівництво всіх гілок православ’я в Україні, хоча до об’єднання є багато суб’єктивних перешкод.

Керівництво УПЦ об’єктивно зацікавлене:

в самостійності єпископату УПЦ, його незалежності від змін політики РПЦ (на сьогодні жоден єпископ УПЦ не може бути до кінця впевненим у своїх кар’єрних перспективах; так жоден з претендентів на майбутнє предстоятельство в УПЦ після митрополита Володимира не впевнений у тому, що Москва не нав’яже якусь свою сторонню фігуру);

в об’єднанні з автокефальною УПЦ повністю або частково єпархій або парафій УАПЦ і УПЦ КП;

в існуванні міцної і незалежної від суспільства УПЦ, яка взаємовигідно співпрацює з державою;

в сприятливому ставленні з боку державної і політичної еліти, що можливо за умов придбання автокефалії УПЦ;

в подоланні міжконфесійних конфліктів;

у витісненні на маргінес українського православ’я, як українського, так і російського церковного націоналізму;

в створенні позитивного міжнародного іміджу УПЦ і кардинальному зростанні її ролі у світовій православній повноті;

в утвердженні УПЦ, як універсальної церкви порозуміння громадян України усіх національностей і мов спілкування.

Керівництво УПЦ КП (єпископат взагалі) зацікавлене:

— в «почесних умовах» об’єднання;

в наданні автокефалії Церкві, яка була об’єднана Константинопольським патріархатом, можливо із залученням інших найстаріших патріархатів;

в збереженні українського богослужіння в «своїх» парафіях;

в зростанні суспільної ролі церкви;

у відстороненні Філарета як найбільш одіозної фігури.

Керівництво УАПЦ зацікавлене:

в збереженні своєї влади в єпархіях;

у входженні в сильну «немосковську церкву», де предстоятель не Філарет;

в збереженні українського богослужіння в «своїх» парафіях.

 

Стан єпископату.

Для цілей нашої статті має сенс сказати декілька слів про якісний склад єпископського корпусу православних церков України. На думку аналітиків, єпископат в цілому не відповідає висоті завдань, що виникають в разі необхідності діяти відповідно з об’єктивними інтересами церков. В Україні всього 90 єпископів: 42 єпископи в УПЦ, 39 – в УПЦ КП, 9 – в УАПЦ. Із них 30 належать до церковної олігархії (також до неї входять деякі протоієреї на впливових посадах), 3 – до інтелігенції, 40 мають психологію «західноукраїнського священика», 10 ведуть морально чистий спосіб життя, 1 – диктатор. Всі вони психологічно схильні тільки розділятися. Бажання об’єднатися можуть мати  тільки під натиском ззовні – з боку держави, спецслужб або мас віруючих. Проводити тактичні операції здатні майже всі, стратегічні – 3 єпископи.

«Офіцерство»: священики.

Священство православних церков в основному походить із Західної України. З цієї причини воно схильне підкорятися генеральній лінії політики керівництва своєї конфесії, яка б вона не була. Тому у разі, якщо УПЦ МП візьме участь у процесах об’єднання і автокефалізації православної церкви в Україні, 80% священства УПЦ підтримає такі кроки. Тільки 20 % священства будуть проблемними для керівництва УПЦ у разі відходу від Москви. Але ця кількість може коливатися у бік підвищення, або пониження в результаті того або іншого тиску центральної і місцевої влади, спецслужб України і Росії, прихожан і місцевого населення.

Священство УАПЦ категорично не сприймає патріарха Філарета.

«Тили»: підтримка провідних політиків.

Єпископат кожної з конфесій розраховує на підтримку впливових політичних сил.

У період до парламентських виборів навесні 2006 року УПЦ розраховує на підтримку не тільки нової опозиції (колишніх партій влади: партія регіонів Януковича, соціал-демократи Медведчука, комуністи), але й голови Верховної Ради В. Литвина. Завдання залучення Литвина до співпраці для УПЦ полегшують наступні чинники: В. Литвин у 1999-2002 роках був головою Адміністрації Президента Кучми і входив до однієї фінансово-політичної групи з головним покровителем УПЦ в ті роки Азаровим, а 2002 році УПЦ підтримувала на парламентських виборах 2002 року блок «За єдину Україну», який очолював Литвин. Але В. Литвин є прекрасним істориком, і його не можна переконати в неможливості автокефалії і обєднання, як деяких політиків із старої влади. А раз автокефалія можлива, що доводить  історичний досвід інших народів, то вона неминуча і потрібна для українського православя.

Патріарх УПЦ КП Філарет розраховує на підтримку В. Ющенко як Президента і як політичного лідера, який контролює третину депутатів парламенту. Зокрема, по максимуму Філарет розраховує на допомогу В. Ющенко в справі приєднання  до УПЦ КП автокефалів, на активне будівництво єдиної національної православної церкви силами держави і маргіналізацію УПЦ МП. По мінімуму Філарет розраховує на активний піар своєї конфесії при В. Ющенко, на врахування його інтересів при визнанні політики держави в релігійній сфері. Дійсно, В. Ющенко, як людина, симпатизує особі патріарха УПЦ КП Філарета. Але в цілому президент В. Ющенко займає позицію невтручання у внутрішні справи церков, що для Філарета, як людини радянського типу, незрозуміло і неприємно. Але у всякому випадку, Президент В. Ющенко дійсно може перешкодити здійсненню тих чи інших планів в релігійній сфері України, які будуть суперечити інтересам патріарха Філарета або призведуть до його вимушеної відставки.

Предстоятель УАПЦ митрополит Київський (фактично – Тернопільський) Мефодій спершу мав своїм покровителем голову Держкомрелігій України В. Бондаренко. У 2002-2004 роках він встановив тісні зв’язки з братами Медведчуками: Сергієм – заступником голови податкової поліції і Віктором – головою Адміністрації Президента, головою об’єднаних соціал-демократів і однією з найбільших фінансово-промислових груп України. На виборах 2004 року публічно підтримував В. Януковича, хоча всі віруючі УАПЦ підтримували В. Ющенко. У світлі втрати авторитету всередині церкви (і раніше дуже невисокого) і втрати покровительства В. Бондаренко  намагається знайти нових покровителів. Частково це йому вдалося, і УАПЦ може проводити самостійну і виважену політика.

 

3.    Якою може бути об’єднана канонічна церква в Україні.

 

Якби УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ об’єдналися, то в своїх рядах об’єднана церква налічувала б 90 єпископів, 12 тисяч священиків, 15,5 тисяч громад і монастирів, близько 13 млн. симпатиків. Темпи щорічного приросту становили б близько 1000 громад на рік, і число парафій за наступне десятиліття могло б досягти 25-27 тисяч, після чого темпи зростання зупинилися через досягнення меж можливостей кількісного зростання православ’я в Україні. В об’єднаній  церкві богослужіння здійснювалося б українською та слов’янською мовами за вибором громад. Значно збільшився б місіонерський, соціально-політичний, фінансовий, інтелектуальний потенціал православ’я в Україні. Підвищилася б релігійність населення і кількість практикуючих православних віруючих через зникнення розколу,  як явища, що  дискредитує церкву (47% опитаних впевнені, що головною причиною збереження розколу є жадоба влади з боку ієрархів).

Українська держава просто не змогла б відмовитися від глибшої співпраці з об’єднаною українською православною церквою в усіх сферах взаємної зацікавленості.

У «конкуренції» з протестантами, уніатами і католиками склалася б якісно краща для українського православ’я ситуація.

Створення єдиної церкви сприяло б зміцненню церковної дисципліни, особливо з боку священства, позбавленого можливості «міграцій».

 

4.    Якою може бути українська православна канонічна церква при відстороненні УПЦ МП.

 

Уявімо (знову-таки гіпотетично), якою була б автокефальна або українська православна церква без участі УПЦ МП.

До неї увійшли б:

1. 3,5 тисячі парафій УПЦ КП в якості основи організації.

2. Одна тисяча парафій УАПЦ – в основному на правах внутрішньої автономії (Галицька фактична автономія – «екзархат», з «парафіями братств» на території решти України).

3. Кілька тисяч парафій УПЦ МП з областей Заходу і Центру України, можливо, теж прийдуть на правах того чи іншого автономного статусу. Канонічна церква без єдності з Москвою відповідає очікуванням більшості віруючих УПЦ МП в Західній Україні [1] (крім Закарпаття).

Така церква відразу склала б повністю рівну конкуренцію УПЦ МП, як через порівняння числа парафій, так і більшості підтримки віруючих і населення (див. нижче), темпам зростання, можливостей піару і політичного лобізму.

Причиною невдачі процесу нормалізації статусу УПЦ КП в умовах сучасної свободи може бути тільки пристрасне бажання патріарха Філарета не йти на компроміси. Але Константинополь і держава не можуть зробити за нього усе – він сам повинен йти на зустрічні кроки з Константинополем і не повинен примушувати державу робити те, що в умовах демократії вона робити не може (не може, а тому і не збирається).

 

5.    Якою може бути українська православна канонічна церква при відстороненні УПЦ МП і УПЦ КП.

 

Якщо патріарх Філарет не «поступиться» принципами і не буде проповідувати ідеологію самодостатності та ізоляціонізму, то зростуть шанси УАПЦ на те чи інше нормування її канонічного статусу. І маленька УАПЦ може стати другою канонічною церквою в Україні, а за певних умов може сильно зрости в Правобережній Україні – в основному за рахунок переходу віруючих з тамтешніх парафій УПЦ МП.

(Нагадаємо, що розгляд проблем в 3, 4 і 5 параграфах знаходиться в рамках теоретичної соціології і не зачіпає практичних проблем, що виникають при такому «переформатуванні» релігійної сфери України).

 

6.    Соціальна база об’єднаної української православної церкви: регіональний аспект.

 

Нас цікавить насамперед реальне соціальне підґрунтя для варіанту, викладеного в параграфі 4 цієї статті. Хоча наведені тут дані показують сприятливий настрій віруючих і населення також для варіантів, викладених в параграфах 3 і 5.

Україна складається зі столиці (м. Києва), автономної республіки Крим і 24 областей. Ці адміністративні одиниці можна поділити на чотири регіони: Захід, Центр, Схід, Південь. Кожен із регіонів має свої особливості, які впливають на всі сфери життя, у тому числі і релігійне. Відмінності регіонів сформовані історично, мають стабільний характер, змінюються протягом десятиліть. Найбільшою є релігійність населення Західного регіону, де населення тісно пов’язувало свою національну ідентичність з релігійною і де радянській владі не вдалося зруйнувати релігійні традиції за 1950-1980-ті роки. Найбільших успіхів досягла атеїстична політика комуністичного режиму на Сході України, значних – в Центрі та на Півдні. Світогляд населення цих регіонів переважно секулярний, релігійність набагато менш свідома, ніж на Заході.

Віруючих на Заході – 86,6%, в Центрі – 56,1%, на Півдні – 55,5 %, на Сході – 50,5%. При цьому віруючі на Заході у своїй більшості відносять себе до певних церков і ходять до храмів в неділю, а в інших регіонах – не відносять і не ходять, взагалі вважають достатнім «спілкування з Богом наодинці, без посередництва церкви», називають себе «просто віруючими», «просто православними».  Важливим показником для розуміння характеру різниці в релігійності є те, що релігійне виховання у сімї отримали на Заході – 74,7% опитаних, в Центрі – 29,9%, на Півдні – 21,5%, на Сході – 18%.

Довіра до церкви найбільша на Заході – 73,3%, середня у Центрі – 54,5% і на Сході – 54,1%, низька на Півдні – 44,5%.

На виборах 2004 року відбулася поляризація населення України на:

проєвропейські і українофільські Захід і Центр, які голосували за В. Ющенко, який уособлював відповідні цінності;

проросійські і русофільські Південь і Схід, які голосували за В. Януковича.

Основне число як прихильників, так і парафій і УПЦ МП і УПЦ КП знаходяться в регіонах Заходу і Центру. У тих, хто голосував за В. Януковича в проросійських регіонах більшість населення не відносять себе до будь-яких церков, і там знаходиться меншість, як прихильників, так і парафій  і УПЦ МП, і УПЦ КП.

Очевидним є також розрив між проєвропейським і українофільським настроєм населення областей основного розміщення симпатиків і парафій УПЦ МП з одного боку, і русофільською політикою, яку проводить МП з іншого боку. Очевидно, що  саме канонічність з Москвою є причиною того, що населення в цих областях підтримує УПЦ МП. У випадку канонічності «українофільської» церкви ці прихильники і парафії УПЦ МП стануть основним резервом для неї.

Резервом для «українофільської» церви є також відставання числа парафій УПЦ КП від числа прихильників серед опитаних, іноді дуже значне.

Як бачимо, і  на Сході підтримка прозахідного і проукраїнського кандидата значна і становить майже п’яту частину голосів, а проросійський Янукович на Заході отримав тільки одну десяту голосів. Таким чином, в цілому Ющенко значно переконливіше перевершує Януковича в «своїх» регіонах і має значно більшу підтримку в «чужих».

У січні 2005 року 55% населення висловилися за інтеграцію з ЄС. Число прихильників інтеграції з Росією повернулось до традиційних 30%, що показує згасання мобілізаційного ефекту проросійської пропаганди в кампанії за Януковича в 2004 році.

Приклад протестантів показує, що число громад залежить не від підтримки населення, а від кількості активно-практикуючих вірян. Підтримка населення в 2,2% населення України не заважає протестантам мати друге місце в Україні по кількості громад після УПЦ МП. Кількість громад в значній мірі залежить не тільки від громадської підтримки церкви, але і від активності вірян, фінансового підживлення церковних структур, підтримки місцевої влади.

На території  прозахідно і проукраїнсько налаштованого Заходу знаходиться найбільша кількість парафій і монастирів українських православних церков: УПЦ – 2323 (22,5%), УПЦ КП – 1589 (45,4%), УАПЦ 842 (70,2%). Це всього 4754 парафії із 15313 або 31% парафій трьох православних церков. На території в основному прозахідно і проукраїнськи налаштованого Центру знаходиться найбільше число парафій УПЦ – 4903 (47,6%) і значне число парафій УПЦ КП – 1337 (38,2%), 246 парафій УАПЦ (20,5%). Це всього 6486 парафій або 42,4%.

Всього на території проєвропейських і проукраїнських Заходу і Центру знаходиться 11240 парафій трьох православних церков України. Це 73,4% від числа парафій трьох православних церков України.

Залишається тільки в основних рисах погодитися з думкою російського вченого М. Мітрохіна, висловленої в його статі «Найгірше, звичайно, попереду: Російська Православна Церква на Західній Україні», яку ми рекомендуємо для обов’язкового прочитання. Ця думка проста – парафії УПЦ на Правобережній Україні належать до Московського патріархату в основній своїй масі тимчасово.

 

7.    Універсальний і національний характер православної Церкви: підтримка населення і віруючих.

 

Настрій і очікування населення і віруючих розходяться з візантійською традицією «державної» і «національно орієнтованої» церкви.

Проти появи «державної» церкви виступають 46,3% віруючих, за неї – тільки 24,8% віруючих.

Проти «національно орієнтованої» церкви виступають 49,5% віруючих, а за таку церкву – 34,7% віруючих.

Визнають істиною тільки свою релігію всього лише 13,9% віруючих.

Тільки 19,4% опитаних вважають, що держава повинна ставитися по-різному до канонічних і неканонічних церков, а 44,2% – що однаково.

Тільки 20,8% опитаних вважають, що держава повинна ставитися по-різному до церков Київської традиції і усіх інших церков, а 54,6% – однаково.

Тільки 24,1% опитаних вважають, що держава повинна ставитися по-різному до «культуроутворюючих», «націєутрюючих» і т.д. церков, а 54% – однаково.

Тільки 29,5% опитаних вважають, що держава повинна ставитися по-різному до «традиційних» і «нетрадиційних» церков, а 47,2% – однаково.

68,2% віруючих вважають, що держава і суспільство не повинні вимагати від церкви дотримання їхніх інтересів. Віруючі взагалі проти політизації церкви.

Тільки 4,8% віруючих вважають, що церква повинна виступати з політичними заявами, підтримувати владу або виступати проти влади.

Тільки 14,8% віруючих вважають, що церква повинна підтримувати ініціативи держави. Віруючі і населення підтримують парадигму універсальної церкви.

72,1% населення бачать в Церкві шлях до спасіння і істини; тільки 19,5% – фактор об’єднання нації; державна установа – взагалі 3,5%. Така оцінка церкви населенням відповідає європейській традиції, християнському віровченню, і суперечить як церковному націоналізму, так і візантинізму.

60,7% опитаних вважають істотно необхідним для церкви соціальне служіння.

84,6% віруючих вважають, що релігійні діячі повинні бути захисниками бідних.

88,2% віруючих вважають, що релігія повинна культивувати моральність і духовність.

79,4% віруючих вважають, що релігія повинна бути важливим способом відродження національної самосвідомості і культури.

60% віруючих вважають, що релігія повинна бути одним із факторів демократизації суспільства.

66,8% віруючих очікують від Церкви в першу чергу виховної роботи і морального оздоровлення суспільства.

62,3% віруючих вважать, що Церкві необхідно більше активно проповідувати своє вчення.

Населення і віруючі підтримують парадигму національної (але не націоналістичної!) церкви.

52,2% віруючих вважають, що в Україні необхідна національна церква, яка б мала центр в Україні, проводила богослужіння  українською мовою і використовувала національні традиції.

43,2% вважають, що церква повинна формувати національну свідомість.

42,1% вважають, що Церква повинна підтримувати національну ідею.

Тільки 28,5% опитаних вважають, що Церква повинна підтримувати єдність України з Росією.

Ті віруючі (34,4%), які не підтримують необхідність української національної церкви, стоять на позиціях християнського (68%) або світського (26,6%) універсалізму, а не імперіалізму або російського націоналізму.

Віруючі і населення не вважають канонічність необхідною властивістю церкви.

Визнають тільки канонічні церкви всього лише 13,7% віруючих, які відвідують храми (2 млн. 400 тисяч) і 8,2% населення (3 млн. 850 тисяч). Вважають, що канонічність не має значення 21,7% віруючих і 21% населення. Відвідувати неканонічні церкви незважаючи на розуміння їх неканонічності згодні 6,3% віруючих і 8,2% населення. Не знають, що таке канонічність 50% віруючих і 55% населення.

Таким чином, канонічність церкво мало турбує віруючих і населення України. Число тих, хто визнає тільки канонічні церкви набагато менше, ніж активно православних і греко-католицьких віруючих, не кажучи вже про «святкових» або «не відвідуючих храми» віруючих і невіруючих. Це служить ще однією ознакою кричуще низького ступеню воцерковленої свідомості віруючих і населення України. Однак низький рівень свідомості потреби канонічності передбачає ще більш низький рівень свідомості потреби канонічності УПЦ через єдність з Московським патріархатом.

В Західній Україні термін «канонічний» вважається синонімом «московський».

Населення і віруючі налаштовані толерантно і виступають за міжцерковний діалог.

Більша частина віруючих України визнає закономірним існування в Україні багатьох рівноправних Церков – 33,3%; вважають, що може бути багато церков, але одна повинна бути домінуючою – 12%.

Вважають, що в Україні може бути багато церков, але православна церква повинна бути одна – 21,6% віруючих.

Як бачимо, віруючі і населення підходять до проблеми церковної різноманітності в Україні толерантно, «по-європейські».

Вважають, що в Україні повинна бути одна канонічна церква, тільки 8,7% віруючих і 6,2% населення. Вважають, що в Україні повинна бути одна національна церква, 10,4% віруючих і 7,4% населення.

Деякі «канонічні» і «національно-свідомі» церковні керівники закликають державу до «рішучих заходів» по відношенню до своїх «конкурентів». Однак таке втручання вважають неприпустимим більшість віруючих і населення.

56,4% віруючих вважають, що головним завданням політики держави повинно бути забезпечення відсутності тиску і репресій проти віруючих. Навіть за обмеження діяльності деструктивних релігійних організацій виступає тільки 11,5% віруючих.

41,3% опитаних і 33,6% віруючих вважають неприпустимою підтримку церков з боку представників світської влади, 46,1% віруючих і 34,8% населення вважають допустимим будівництво храмів державою і передачу їх церквам. Форми політичної підтримки не знаходять схвалення.

Для вирішення проблеми міжконфесійного конфлікту в Україні віруючі підтримують європейські парадигми співіснування церков і заперечують тоталітарні парадигми об’єднання шляхом державного втручання. Вважають, для вирішення проблеми міжконфесійного напруження необхідні толерантність і терпимість – 51,2% віруючих, зусилля держави – тільки 4,5% віруючих. Вважають, що проблеми треба вирішувати шляхом об’єднання православних церков в одну церкву тільки 15% віруючих. А об’єднання всіх християнських церков в одну (утопії часткової все-християнської єдності пропонуються симпатиками греко-католиків) підтримують тільки 9,1% віруючих.

Цікаво, що не один з зазвичай пропонований шляхів до єдності православних не має підтримки віруючих. 46,7% з них не знають, як можна було б обєднати церкви. Тільки 1,9% покладають завдання обєднання на державу (чого, наприклад, бажає патріарх Філарет)! 10,6% виступають за зусилля церков и держави, 20,5% – за зусилля церков шляхом міжцерковного діалогу. Таким чином, віруючі України підтримують насамперед міжцерковний діалог із залученням громадськості та держави.

 

Висновки.

 

Стан релігійної сфери України дозволяє оптимістично дивитися в майбутнє, навіть якщо деякі релігійні організації не побажають йти в це майбутнє, а залишаться в минулому. Звичайно, гарантії прав людини в європейській Україні будуть поширені і на працівників «етнографічних музеїв» і відвідувачів цих «музеїв». Так що музейним доглядачам боятися нічого, якщо вони залишаться в минулому. Але якщо вони підуть-таки в майбутнє, то це буде вже більш схоже на церкву, яка покликана «вчити народи, хрестячи їх в імя Отця і Сина і Святого Духа».

7 березня 2005 року.

Джерело: https://risu.org.ua/ua/index/studios/materials_conferences/44137/

 

 

Дата: 06.02.2020