RU
EN

Сутність євангельського християнства

д-р Джон Стотт.

Текст доповіді д-ра Джона Стотта на Всесвітній Асамблеї Міжнародного союзу євангельських студентів (IFES World Assembly), Корея, липень 1999 року.

«Євангельський» – це почесне слово. У нього довга та почесна історія. IFES – носить це ім’я з гордістю та честю, і ніхто з нас не повинен його соромитись. З іншого боку, є і такі вірування, організації, окультні і сатанинські секти, де служать, поклоняються та приносять жертви (іноді навіть людські!) силам зла. Євангельська віра – це не нововведення останнього часу, це не новий вид християнства, який би ми намагалися винайти. Навпаки, ми заявляємо, що євангельське християнство є початковим, апостольським, новозавітним християнством. Ми згодні з Лютером у його твердженні : «Ми навчаємо не новим речам, але повторюємо і затверджуємо вчення стародавнє, яке апостоли і  Отці Церкви сповіщали до нас». Ще більш точніше висловив це твердження Джон Джуєл, єпископ Селісбери (XVI ст.): «Сьогодні ми проповідуємо вам вчення, яке належить не нам; не ми його написали, не ми його заснували, не ми його винайшли; ми проповідуємо вам тільки те, що передали нам древні Отці Церкви, що проповідували апостоли, чому навчав сам Спаситель Христос». Отже, євангельське християнство не є відхиленням від ортодоксального християнства. Це могутня ріка християнської віри, а не стояча вода, або каламутний вир. Тому я би хотів задати два основних запитання по відношенню до євангельського християнства і потім запропонувати відповіді на них : Які головні переконання розділяють євангельські християни? Які головні завдання стоять перед євангельськими християнами?

 

НАШІ СПІЛЬНІ ПЕРЕКОНАННЯ

 

Ми починаємо із твердження того, що багато фундаментальних істин спільні для усіх, хто сповідує християнство. Ці істини, наприклад, записані в Апостольському та Нікейському символах віри. Разом з тим є істини, яким християни приділяють особливу увагу, яких ми дотримуємося твердо і безкомпромісно і які (я сподіваюсь, з належною скромністю) ми зберігаємо для всієї іншої Церкви. Неодноразово робилися спроби проаналізувати євангельську віру та перерахувати особливості євангельських християн. Я вважаю, що найбільш правильно охарактеризувати євангельську віру як віру у Трійцю. Три фундаментальні положення євангельського християнства: Дієве одкровення Бога-Отця; Викупна жертва Бога-Сина; Відроджуюче служіння Бога-Духа Святого. Інші важливі якості євангельського християнства включають активне благовістя, потребу в особистому зверненні до Бога, прагненні до святості, проголошенні Євангелія по всьому світу, важливість спілкування віруючих та богослужіння у Церкві. Але всі ці якості природно відбуваються із фундаментальної віри у Трійцю, оскільки це Триєдиний Бог, в якого ми віримо, спонукає людей до навернення, виховує в них святість, сприяє благовістю і творить Церкву.

1. Об’явлення Бога. Віра в Божественне об’явлення – це є серце євангельської віри. Ми віримо, що всемогутній Бог є нескінченний у Своїй досконалості. Ми віримо, що нашим маленьким і обмеженим розумом (хоча він і відображає образ Бога, по якому ми були створені), ми не здатні навіть в нікчемному ступені осягнути розум Божий, або піднятися до Нього. Не існує сходів,  якими ми змогли б «видертися» до пізнання розуму Божого, і ніякий міст не зможе подолати прірву, яка розділяє нас. «Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої – за ваші думки» (Ісаї 55:9). Тобто, як висота неба над землею вимірюється нескінченністю, так нескінченно вище за наші думки помисли Бога. Ми навіть не можемо читати думки один одного, наскільки менше ми можемо осягнути розум Бога! Як би я зараз стояв перед вами мовчки, ви нізащо не здогадалися про мої думки. Можете спробувати здогадатися куди понесли мене зараз мої думки. Ну як? Не виходить? Тоді я вам скажу: я плавав в океані. Але ви не змогли б про це дізнатися, якби я вам не сказав. Тим паче недоступними для нас є помисли Бога. В даний момент ви розумієте, про що я думаю, тому що я висловлюю свої думки в голос. За допомогою голосу і вуст я повідомляю вам мої думки. Так само і Бог повідомляє нам свої думки, частково через красоту і упорядкованість Його творіння, але переважно через Ісуса Христа, «Слово сталося тілом», і через все біблійне свідчення про Нього. Ми нічого б не знали про Бога, якби Він не розповів нам про Себе. Більш того, Бог промовив до нас через людей, які написали Біблію. Саме це ми вкладаємо в поняття богонатхнення. Ми віримо, що Священне Писання має подвійне авторство: Біблію писали люди, особливо натхненні для цього Богом. Сама Біблія так стверджує про себе: з одного боку «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків» (до Євреїв 1:1), з другого боку, «Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим» (2 Петра 1:21). Тому ми повинні твердо вірити у богонатхненність та авторитет Священного Писання. Християнська традиція важлива, оскільки Дух Святий навчав Церкву у кожному поколінні віруючих. Але ми повинні також використовувати даний Богом розум, щоб вивчати Біблію самостійно і втілювати її вчення в повсякденне життя. Адже Біблія, записане Слово Боже, є найвищим авторитетом, набагато вище традицій Церкви і думок окремих людей. Віруючим Бог дав привілей бути зберігачами та виконавцями Його відкритої істини. Розуміння істини Божого одкровення таким чином повністю відкидає сучасні настрої модернізму і постмодернізму. Ми відкидаємо модернізм, тобто дух епохи Просвітництва, тому як він спробував замінити одкровення розумом і проголосити автономію людського розуму. Ми відкидаємо дух постмодернізму, так як він намагається замінити поняття об’єктивної і універсальної істини безмежною безліччю культурно обумовлених, суб’єктивних «істин».

2. Хрест Христа. Звичайно, євангельські віруючі стверджують унікальність Ісуса Христа (в Його особистості об’єдналися дві природи – божественна і людська), Його втілення, Його смерті і воскресіння. Адже смерть Ісуса Христа не мала б рятуючої  сили, якби їй не передувало Його втілення (за нас померла єдина Боголюдина) і якби за Його смертю не було воскресіння (за допомогою якого Бог-Отець затвердив спокутну смерть Сина). Але ми переконані, що хрест є центром християнської віри. Не випадково хрест є символом християнства. Як доцільно зауважив д-р Лєон Морріс, «хрест є сутністю Нового Заповіту». Але чому ж помер Ісус Христос? Чому хрест займає центральне місце у вірі і житті християн? Як ця страшна зброя смерті (а розп’яття було методом страти в Римській імперії) стало для християн символом слави?

Ми розпочнемо нашу відповідь на ці питання із спостереження, що відповідно  з основними письменниками Нового Заповіту, смерть Христа нерозривно пов’язана з нашими гріхами. Наприклад: «Христос був умер ради наших гріхів за Писанням» (1 Коринтян 15:3), «Бо й Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений» (1 Петра 3:18), «Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи» (1 Івана 4:10).  Отже, у всій Біблії, принаймні, починаючи з 2-ї глави Буття, і закінчуючи 21 главою Об’явлення, гріх і смерть міцно пов’язані між собою, як злочин збоку людини і покарання з боку Бога. Тому, так як Ісус був безгрішним, Його смерть стала покаранням за наш гріх. Ми заслужили смерть, яка була б відплатою за наші гріхи, але Він помер замість нас, постраждав на нашому місці. Євангельські віруючи абсолютно віддані цій дивовижній істині замісної жертви, з вірою в те, що Бог у Своїй дивовижній любові постраждав замість нас, поніс на Собі наш гріх і помер на нашому місці – так багаторазово і однозначно заявляє Священне Писання. Звичайно, ми повинні захистити це вчення усіма можливими способами від неправильних тлумачень. Ми ні в якому разі не повинні припусками (як це іноді роблять деякі), що Ісус був третьою стороною, яка встала між нами і Богом, і таким чином позбавила нас від суду Бога-Отця, Який неначе не робив кроків до примирення з людиною. Ні, і ще раз ні. Біблія скрізь показує, що Бог у Своїй любові Сам зробив все для нашого порятунку. Наприклад: «бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим» (2 Коринтян 5:19). Бог через Христа і в обличчі Христа узяв на Себе наш гріх і помер замість нас. Таким чином, «Христос відкупив нас від прокляття Закону (тобто від прокляття, до якого закон засуджує усіх порушників закону), ставши прокляттям за нас» (до Галатів 3:13). Такий радикальний шлях спасіння з боку Бога має на увазі крайню потребу з боку людини, а саме: наше повстання проти Бога накликало на нас справедливий суд Божий. У цьому полягає ще одне важливе переконання євангельських християн. Без нього наше розуміння суті і необхідності хреста приречено на спотворення. Єпископ Джейсі Райл виразив цю думку так: «Євангельське християнство засновано на двох основних положеннях: по-перше, на верховенстві Біблії у житті віруючих; по-друге, на глибокому розумінні гріховності і зіпсованості людини в очах Бога». У протилежність євангельському християнству, ліберальне християнство характеризується поблажливим відношенням до гріха і, отже спрощеним відношенням до хреста. Але тільки лжепророки можуть проголошувати «мир, мир», коли миру нема; і тільки погані лікарі замість серйозного лікування можуть накладати пластир на глибоку рану. Звичайно, ми повинні уникати всіляких нездорових тенденцій, викликати в людях відчуття неправдивої провини. Але також ми  не повинні зменшувати гріх і справжню провину. Гріх – це смертоносне викривлення пропащої природи людини, так що грішник (за яскравим виразом Лютера) украй викривлений у самому собі. Крім того, гріх є бунтом проти Бога. Як сказав Еміль Брюннер: «Це бажання автономності людини, яке  в крайньому ступені, призводить до зречення від Бога і само обожнювання; це спроба позбавитися від Господа Бога і проголосити абсолютну незалежність від Творця». І тільки усвідомивши зіпсутість гріха у контрасті зі святістю Бога, ми зможемо зрозуміти усю прикрість нашого стану, зрозуміти, що ми – загиблі перед Богом. Ми не можемо ані врятувати себе, ані посприяти своєму порятунку. Порятунок є абсолютним і незаслуженим подарунком від Бога. Вільям Темпл виразив це так: «Єдине, що я зробив для свого спасіння – це той гріх, від якого мене потрібно було врятувати». Але Бог полюбив нас, і Христос помер замість нас, і тому ми виправдані (тобто прийняті Богом), тільки по Його благодаті, що базується тільки на смерті Христа,  тільки через віру в Нього. Наші критики звинувачують нас в антиноміанізмі, тобто у запереченні зобов’язань перед моральним законом і заохоченні безладної поведінки (вони зробили такий висновок із наших переконань, що Бог рятує нас по нашій вірі, а не по нашим заслугам!). Будь-які такі звинувачення є наклепом, який неважко спростувати. Ми повинні завжди пам’ятати, що Бог завжди виправдовує грішників,  які вірою приймають жертву Христа на хресті, і  одночасно відроджує їх Духом Святим. Тому за істинним відродженням завжди йде освячення, як за фізичним народженням дитини завжди йде зростання. Таким чином, ми повертаємося до хреста, який є не тільки не тільки шляхом прощення, але й шляхом освячення. Ісус Христос повеліває: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!» (від Марка 8:34). Як римські воїни примушували засудженого на смерть нести свій хрест до місця розп’яття, так і Ісус закликає нас стати як би засудженими до страти. Бонхоффер написав: «Коли Христос кличе людину, Він тим самим повеліває йому прийти і померти для гріха». Це вчення украй важливе сьогодні, тому що ми схильні постійно забувати про важливість християнського учнівства. Для багатьох людей учнівство – це трохи релігійності, та трохи набожності, щоб прикрити звичайне мирське життя. Але ні! Духовне відродження і подальше християнське життя включають настільки радикальні зміни, що їх не може передати ніяке інше порівняння, окрім як смерть і воскресіння з Христом, смерть для старого егоїстичного і гріховного життя, і воскресіння до нового життя, повного святості і любові.

         Після того, як ми коротко розглянули перше і друге фундаментальне переконання євангельського християнства, а саме: одкровення Бога і хрест Христа, ми приділимо деяку увагу їх схожості в одному важливому аспекті: і перше, і друге є закінченими справами Бога. Одкровення Бога, яке було дано у Христі і через Христа, є завершеним; і спокутування Боже, яке було дано у Христі і через Христа, також є завершеним. Тому у Новому Завіті відносно цих двох фактів використовується один і той грецький прислівник – άπαξ (хапакс), яке означає «одного разу і назавжди» і виражає завершеність дії. Таким чином, все, що Бог сказав у Христі, сказано άπαξ – одного разу і назавжди; і все, що Бог зробив у Христі, також вчинено άπαξ – одного разу і назавжди. Відносно одкровення Божого апостол Юда написав так: «Я признав за потрібне писати до вас, благаючи боротись за віру, раз (άπαξ) передану святим», тобто народу Божому (Юди 1:3). Так само про Боже спокутування говорять апостоли Петро і Павло. Це досить зрозуміло показано і в посланні Євреям. Наприклад, апостол Павло написав так: «Бо що вмер Він, то один раз (άπαξумер для гріха, а що живе, то для Бога живе» (до Римлян 6:10). Усвідомивши абсолютну завершеність всього, що Бог сказав і вчинив у Христі, ми, євангельські християни, твердо тримаємося цього переконання. Для нас абсурдним є припущення, що може бути знайдене одкровення якоїсь більшої істини, ніж та, яку Сам Бог відкрив у Своєму втіленому Синові. Так само абсурдним для нас буде припущення, що для нашого порятунку, окрім жертви Ісуса Христа на хресті, може знадобитися щось додаткове. Тому, якщо ми до завершеного Божого Слова у Христі додаємо будь-яке наше слово, або якщо ми до завершеного порятунку Божому у Христі додаємо будь-яку нашу справу, ми здійснюємо жахливе посягання на нероздільну славу Христа, явлену в Його слові і справі. Наші критики часто обурюються цим євангельським переконанням з приводу завершеності втілення і спокутування. Вони звинувачують нас в обмежені Божої рятівної праці першою половиною першого століття і в применшенні християнства до історичного музею. При цьому вони зовсім забувають про відроджуючу дію Святого Духу – про третє засадниче положення євангельського християнства. У певному значені, Дух Святий зійшов на землю також άπαξ, тобто одного разу і назавжди, «щоб бути з нами повік» (Єв. від Івана 14:16). Але з іншого боку, служіння Духу Святого зростає і помножується. Тому для опису дії Духу Святого у наш час більше підходить не прислівник άπαξ (одного разу і назавжди), а прислівник μλλον (маллон), що означає «більше і більше». Ми повинні досягти успіху (μλλον) в догоджанні Богові, а також прагнути до того, щоб наша любов один до одного «ще більше і більше (μλλον) зростала» (1 Сулунян 4:1,10; до Філіп’ян 1:9). Таким чином, головні положення євангельської віри можуть бути кристалізовані у поєднанні двох прислівників: άπαξ та μλλον. Божа праця через Христа є άπαξ (одного разу і назавжди), але Божа праця через Духа Святого є μλλον (більше і більше). Усе, що Бог бажав викласти нам, Він відкрив нам одного разу і назавжди (άπαξ) у Христі, і до цього нема чого додати; але нам треба багато чому навчитися, Дух Святий свідчить нам про Христа і, таким чином, дає нам здатність розуміти Боже одкровення більш і більш повно (μλλον).

3. Служіння Духа Святого. Хоча, на жаль, різні євангельські християни не завжди згодні один з одним в деяких поглядах на прояви Духа Святого, у нас в цьому питанні набагато більше єдності, ніж відмінностей. Адже усі ми віримо у Духа Святого, благодатну і славну третю особу Трійці. Тому третє головне засадниче переконання євангельського християнства полягає в тому, що християнське життя – це життя в Дусі, і що праця Духа Святого є обов’язковою частиною християнського життя. Без Духа Святого ми взагалі не можемо ні стати християнами, ні бути християнами. Напевно, ми краще зможемо зрозуміти важливість праці Духу Святого, розглянувши шість основних стадій або аспектів християнського учнівства.

По-перше, Дух Святий і початок християнського життя. Дух Святий робить в людині духовне відродження (або народження згори), яке є глибокою і радикальною внутрішньою зміною, що відбувається в самій особі людини. На момент народження згори ми отримуємо нове життя, нове серце і новий початок. Народження згори не тотожне хрещенню, яке є видимим, відкритим сповіданням внутрішнього таїнства народження згори. Євангельські християни намагаються твердо триматися учнівства Ісуса Христа, стверджуючи разом з Ним: «Вам необхідно родитись згори» (від Івана 3:7).

По-друге, Дух Святий і християнська впевненість. Дух Святий не покидає нас після нашого народження згори. Він залишається з нами. Більш того, Він перебуває в нас. Перебування Духа Святого в нас – це чудовий дар. Віруючі Старого Завіту очікували зішестя Духа Святого, і Його перебування у серцях християн є відмінною рисою новозавітного народу Божого. Адже «А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (до Римлян 8:9). І перебуваючий в нас Дух Святий дає нам впевненість у спасінні – це одна із найбільш важливих Його дій. Але ця християнська впевненість  ні у якому разі не повинна бути перекручена до самовпевненості. Біблія говорить, що Дух Святий виливає Божу любов у наші серця (до Римлян 5:5) і «свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі» (до Римлян 8:16). Тому усі діти Божі повинні відчути в собі Його любов і глибоко перейнятися Його батьківською турботою.

По-третє, Дух Святий і християнська святість.  Не випадково Дух Божий був названий Духом Святим. Його служіння для нас виражається ще і в тому, щоб зробити нас святими,  тобто перетворити нас в образ Христа. (2 Кор. 3:18). Апостол Павло у своїх посланнях розповідає нам про нашу безперервну внутрішню боротьбу, яка відбувається  між «плоттю» (нашою гріховною, егоїстичною природою) і «Духом» (який перебуває в нас Духом Святим). Павло також говорить про правильну християнську поведінку, як про «плід Духа», який дозріває послідовно і природньо, якщо тільки ми відкидаємо усе, що відноситься до нашої гріховної природи і «ходимо у Дусі», наслідуючи Його керівництво і доручаючи Йому управління нашим життям.

По-четверте, Дух Святий і християнську Церкву  Євангельських християн іноді  критикують за індивідуалізм і, отже, за неправильне вчення про Церкву. Ми ж, навпаки, глибоко переконані в тому, що Церква знаходиться у центрі вічних і історичних цілей Бога. Більш того, ми віримо, що Церква – це Тіло Христа, в якому живе Дух Святий. Вона називається спілкуванням Духа (до Филип’ян 2:1), і нас у Церкві об’єднує саме спілкування Духа Святого, який живе у наших серцях. Хоча ми, євангельські віруючі, іноді відрізняємось у дослівному вираженні доктрини про Церкву, ми всі жалкуємо про наші сьогоднішні недосконалості в цьому питанні, і ми всіма силами прагнемо до більшої чистоти (як доктринально, так і етично) в цьому питанні. Більшість євангельських християн вірить, що Бог визначив для Церкви таку форму керівництва, яка є більш «пасторською», ніж «священицькою», хоча конкретна форма в одній церкві відрізняється від конкретної форми в іншій. Ми також віримо, що χαρσματα (дари Духа Святого) дані усім членам церкви. Ми погоджуємося, що за своєю природою дари різні, але за своїм призначення вони повинні служити загальному благу Церкві, а критерій їх істинності – це ступінь творення Церкви в результаті їх використання (1 Кор. 14:12).

По-п’яте, Дух Святий і християнська місія. Місіонерська праця завжди була важливою стороною євангельського християнства. Ми також визнаємо чільну роль Духа Святого в справі благовістя. Сам Ісус під час Свого земного служіння ясно вчив про місіонерську природу Духа Святого. Адже Ісус пообіцяв, що «річки води живої» потечуть із віруючих, а Іван додав, що Ісус говорив це про дію Духа Святого (Єв. від Івана 7:37-39). Отже, Дух Святий є місіонером, а день П’ятидесятниці був, по суті, місіонерською подією. Довга дискусія між різними християнами про взаємозв’язок благовістя і соціальної діяльності до теперішнього часу завершилась. Ми всі відкрито визнаємо, що, як в служінні Ісуса, так і в нашому служінні, словами повинні супроводжувати справи, проголошення Царства Божого – прояв Царства, а Доброї Звістки – добрі справи. Люди повинні не тільки чути, але і бачити Євангеліє. Ці дві сторони – як два леза ножиць, або як два крила птаха.

По-шосте, Дух Святий і християнська надія. Автори Нового Завіту використовують три метафори, для того, щоб показати, що Дух Святий є не тільки Божим даром для справжнього, але і обіцянкою Бога для майбутнього. Перша метафора взята із сфери бізнесу. Дар Духа схожий на заставу в торговій угоді. Застава є як першим внеском, так і гарантією, що в подальшому буде виплачена повна сума грошей за покупку (2 Кор. 1:22; до Єфесян 1:14). Друга метафора взята із сільського господарства. Дар Духа схожий на збір перших плодів. Перші плоди – це як початок врожаю, так і гарантія, що і всі інші плоди дозріють (до Римлян 8:23). Третя метафора взята із суспільного життя. Дар Духа схожий на перше блюдо банкету. Воно служить, як передчуттям, так і гарантією, що банкет триватиме (до Євреїв 6:4). У кожному разі Дух Святий є як даром, так і обіцянкою; як початковим досвідом, так і підставою для майбутньої дії. Ми можемо не погоджуватися з приводу тлумачення таких пророчих питань, як Велика скорбота, підхоплення Церкви і Тисячолітнє Царство, але ми всі з захопленням очікуємо другого пришестя Христа, воскресіння нашого тіла і новий Всесвіт. Адже ми знаємо, що ми живемо між двома найбільшими подіями – між першим і другим пришестям Христа, між реаліями теперішнього часу і майбутнім, яке Бог приготував для нас. І Дух Святий, що саме перебуває в нас, з’єднує прірву між «вже зараз» і «ще не зовсім». Тому від початку до кінця, від наших найперших кроків у Христі і до часу повернення Христа, Дух Святий відіграє унікальну і незамінну роль. Ми можемо відрізнятися один від одного у наших поглядах на хрещення Духом Святим і на дари Духа Святого. Але ми всі визнаємо, що народження згори – це народження від Духа, що християнська впевненість заснована на внутрішньому свідоцтві Духа, що святість – це плід Духа, що Церква – це обіцянка Духа, що всесвітнє місіонерське служіння – це проява сили Духа і що наша християнська надія – це  нетлінний дар Духа. Нехай Дух зробить нас, міжнародний союз євангельських студентів, повноцінними і неспотвореними християнами, чиє життя і сповідування засновані на Триєдиному Бозі – на вірі в одкровення Отця, в спокутування завдяки жертві Сина і в оновлення в Дусі Святому. Тому ми незмінно тримаємося Біблії, Хреста і Духа. І все ж було б великою помилкою зробити висновок, що євангельське християнство – це тільки зведення послідовних навчань. Бути євангельським християнином означає набагато більше, ніж тільки віра в ортодоксальні положення віри. Євангельське християнство – це нове життя, яке слідує істині Біблії і прислухається до сучасної культури. Тому я перейду від наших спільних переконань до наших спільних завдань.

 

НАШІ СПІЛЬНІ ЗАВДАННЯ

 

Я вважаю для того, щоб краще усвідомити наші завдання, нам варто уважно прислухатися до апостола Павла, який дає дуже важливі настанови своїм читачам в Филипах (до Филип’ян 1:27-30). Зауважте, що у вірші 27 він говорить про «Христове Євангеліє», і про «віру євангельську» і закликає християн жити благочестиво: «Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією, щоб, чи прийду я й побачу вас, чи й не бувши почув я про вас, що ви стоїте в однім дусі, борючись однодушно за віру євангельську, і ні в чому не боячися противників; це їм доказ загибелі, вам же спасіння. А це від Бога! Бо вчинено вам за Христа добродійство, не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього, маючи таку саму боротьбу, яку ви бачили в мені, а тепер чуєте про мене». Апостол пише ці строки перебуваючи під арештом. Його свобода дуже обмежена. Він вже не має можливості ні відвідати засновані ним церкви, ні благовістити там, де люди ще не знають про Христа. Він тепер як птах у клітці. Але він пише, що незалежно від його майбутньої долі, чи буде він звільнений чи ні, чи буде він жити чи ні, його головна турбота – не про особисту долю, а про долю Євангелія. І в світлі цієї турботи про Євангеліє, апостол Павло концентрує увагу своїх читачів на наступних п’яти моментах.

По-перше, ми покликані до євангельської праведності, тобто до життя гідного Євангелія. Не повинно бути ніякого протиріччя між нашою вірою і нашим повсякденним життям. Але наше євангельське сповідання повинно бути основою для нашої праведності. У всіх попередніх поколіннях євангельські християни незмінно прагнули до святості і моральної чистоти. Вони дуже серйозно ставилися до багаторазово повторюваної Божої заповіді для Його народу: «Будьте святі, бо Я святий». Але створюється враження, що в наш час цю заповідь все важче виконати. Нас з усіх боків оточує нехристиянська культура, переповнена етичним релятивізмом, егоїстичними амбіціями, прагненням до матеріальних благ, заздрістю, руйнуванням сім’ї та втратою сексуального самоконтролю. Ми ж покликані протистояти цьому тиску і прагнути до праведності, як спраглий подорожній прагне до джерела чистої води. Якщо євангельська віра втрачає євангельську святість, то вона засмучає Бога, паплюжить ім’я християн і перешкоджає благовістю. Наша проповідь Євангелія тільки тоді буде звучати, коли ми будемо проповідувати нашим життям.

По-друге, ми покликані до євангельської стабільності, тобто покликані бути стійкими в євангельській вірі. Стабільність дуже важлива в будь-якій сфері життя. Ми говоримо про необхідність стабільності в державі, ми прагнемо до стабільності в економіці, нам потрібні стійкі будинки, ми бажаємо формувати стійкий характер. Стійкість християнства була дуже важлива для апостолів, і вони достатньо часу присвячували твердженням новонавернених. Апостоли знали, наскільки важкою буде духовна боротьба з сатанинською силою – інтелектуальною (через лжевчення), моральною (через спокуси) і фізичною (через гоніння). І апостоли вчили християн одягатися в повну Божу зброю, щоб мати силу встояти. В наш час дуже бракує стабільності як в навчанні, так і в етиці. Занадто багато хто з нас віддався на милість вітру і хвиль лжевчень. Ми більш схожі на очерет, який качає вітер громадської думки, ніж на скелі, що розсікають гірську річку. Тому  в наші дні особливо необхідні стабільні християни.

По-третє, ми покликані до євангельської істини, тобто покликані боротись однодушно за віру євангельську. Ми не тільки повинні самі бути стійкими в вірі, але також і відстоювати її перед суспільством. Тут мова іде про поєднання благовістя (проголошення Євангелія) і апологетики (захисту Євангелія). Прочитайте Послання до Филип’ян 1:7,17. Апостоли не відокремлювали ці дві справи, в їх благовісті завжди був присутній важливий апологетичний елемент. Апостол Павло все своє служіння описав словами: «ми людей переконуємо» (2 Кор. 5:11). І Лука неодноразово описує Павла, як того, хто переконує людей, який міркує з ними і прагне переконати їх в істині Євангелія. Звичайно ж, Павло цілком покладався на Духа Святого, який один тільки може привести людей до Христа. Але Дух Святий є Дух Істини, який приводить людей до віри не проти істини, але через істину, колі Він відкриває розум людям і робить їх здатними її прийняти.

По-четверте, ми покликані до євангельської єдності, тобто покликані до спільної праці заради Євангелія. Тема єдності проходить червоною ниткою через все послання до Филип’ян. Павло просить своїх читачів «стояти в одному дусі, борючись однодушно за віру Євангельську» (1:27). Далі він продовжує і говорить: «то доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали одну й ту саму любов, одну згоду й один розум» (2:2). Але тут дуже важливо простежити, яку саме єдність заохочує апостол Павло. З одного боку, це не єдність за всяку ціну, навіть компрометуючи фундаментальні істини для її досягнення. З другого боку, це не єдність в усіх дрібницях, де б ми  вимагали, щоб навіть хода і форма одягу у всіх були однакові. Справжня єдність – це єдність в Євангелії, єдність в фундаментальних питаннях євангельської віри. IFES неухильно прагне відстоювати ті основоположні євангельські доктрини, про важливість яких чітко говорить сама Біблія. У той же час ми можемо надати один одному свободу у другорядних питаннях. До них відносяться так звані  adiaphora (неважливі питання),  у вирішенні яких розходяться християни, хоча усі вони прагнуть жити в слухняності Слову Божому (до цих питань відносяться положення про обсяг води необхідної для повноцінного хрещення, точне значення Вечері Господньої, форми церковного правління, стилі церковних богослужінь, церковна музика, виконання пророцтв і події останніх днів). Здається, Пітер Мейдерлін, лютеранський богослов XVII століття, чітко і влучно висловив цю думку (її любив повторювати Річард Бакстер): «В головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому – любов».

По-п’яте, ми покликані до євангельської стійкості, тобто, покликані страждати за Євангеліє. Павло вчив своїх читачів не боятися супротивників, пояснюючи, що віра в Христа і страждання за Христа – це подвійний подарунок Божої благодаті. Звичайно ж, Ісус і Його учні ясно підкреслювали, що страждання за Євангеліє неминучі. Чому так? Що є такого в Євангелії, що воно викликає в деяких людях ворожість? Я думаю, що причина частково криється в проголошенні унікальності і незамінності Христа (це при тому, що світ зростає в своєму плюралізмі), частково – в запропонованому дарі порятунку, який є вільним і незаслуженим (при тому, що горде людське серце прагне заслужити спасіння), і частково – у встановленні високих моральних стандартів (тоді як світ сприйняв етичний релятивізм). Ті з нас, хто живе на Заході, не покликані так багато переносити страждання, в крайньому випадку, фізичні. В інших же культурах християни переживають все зростаючі переслідування. Навіть підраховано, що християн-мучеників в ХХ столітті було більше, ніж в будь-який інший період історії Церкви. Тому нас так хвилює заклик апостола, який так прозоро звучить для нас через століття. Він закликає нас жити життям, гідним Євангелія, бути стійкими в нашій вірі, ревно боротися за цю віру, відстоювати її разом, і бути готовими постраждати за неї. Все це разом складає заклик апостола зберегти євангельську віру в наш час. 

 

Дата: 05.02.2020