Новости

РЕАЛИС

Христианский центр Реалис- это исследовательский и образовательный центр, предназначенный для обучения христианских лидеров и специалистов христианского служения, а также для осуществления проектов по обеспечению эффективной коммуникации христианских идей в современном обществе.

Конечная цель или миссия центра Реалис состоит в том, чтобы помочь людям увидеть реальность присутствия Христа в повседневной жизни. Для решения этой задачи мы сосредотачиваем свои усилия на двух направлениях:

Подробнее: РЕАЛИС

  • Богословие и межкультурные исследования

  • Социально-политическая этика и теология

  • Христианское консультирование и капелланское служение

  • Эта программа магистерского уровня посвящена изучению аспектов культуры общества через призму богословия. Она даёт понимание того, как знание культурных особенностей каждой социальной группы людей помогает эффективному возвещению Евангелия этим людям. Программа предназначена, прежде всего, для пасторов, миссионеров и руководителей церковных молодёжных служений.

    подробнее...
  • Эта программа является совместной программой ХЦ “Реалис” и Национального педагогического университета им. М. П. Драгоманова. После успешного выполнения всех требований программы и прохождения нормативных дисциплин унивеситета по специальности “Религиоведение”, выпускнику будет присвоена степень магистра и выдан диплом государственного образца, а также сертификат ХЦ “Реалис”: “Социально-политическая этика и теология”.

    подробнее...
  • Эта программа является совместной программой ХЦ “Реалис” и Национального педагогического университета им. М. П. Драгоманова. После успешного выполнения всех требований программы и прохождения нормативных дисциплин унивеситета по специальности “Религиоведение”, выпускнику будет присвоена степень магистра и выдан диплом государственного образца, а также сертификат ХЦ “Реалис”: “Христианское консультирование и капелланское служение в кризисных ситуациях”

    подробнее...

Суверенітет і відповідальність

фрагмент з книги «Between Kin and Cosmopolis: An Ethic of the Nation», Nigel Biggar. Переклад Надія Бражник.

Розділ 3

Суверенітет і відповідальність

І. Відповідальність в межах суверенітету й поза його межами

Національна автономія – це благо, певна міра котрого повинна бути в кожної нації. Це позитивне явище, оскільки автономія дає нації свободу втілювати універсальні людські блага у різні творчі способи, які відповідають його визначним особливостям і історичному досвіду. Таким чином, різні нації свідчать про створений Богом моральний порядок по-різному, розставляючи людські блага у різному порядку пріоритетності й по-своєму застосовуючи їх на практиці. Деяким націям це вдається краще, ніж іншим. Кожна пропонує іншим свою особливу мудрість в етичних питаннях. Кожна людина відповідальна перед Богом за те, як вона втілює, захищає й розвиває створені Ним блага; так само відповідальні й об’єднання людей, зокрема нації.

Таке уявлення про національну автономію суттєво відрізняється від ідеї національного суверенітету, яка донедавна домінувала в міжнародному праві. Згідно з текстом міжнародного законодавства, кожна нація має право в односторонньому порядку захищати себе від зовнішніх нападів, окрім тих випадків, коли напад санкціонований Радою Безпеки ООН і спрямований на припинення геноциду й подібних явищ. З цього випливає, що, якщо тільки Рада Безпеки не визнає факт величезної й трагічної несправедливості й не наказує розпочати військову боротьбу проти неї, національні держави, з точки зору закону, можуть робити в своїх кордонах що завгодно. Вони мають юридичний суверенітет, і втручатися в їхню поведінку заборонено [1]. На відміну від цього, я захищаю іншу національну автономію: не більше й не менше, як моральне право втілювати й реалізовувати людські блага у різні способи, – право відповідально й творчо розбудовувати універсальний моральний порядок, – а зовсім не імунітет від відповідальності.

Християнська ідея морально відповідальної автономії перегукується з ідеями Гуго Гроція, а не Томаса Гоббса. На думку Гоббса, в основі людської натури лежить природний закон, за яким всі ворогують одне з одним; по суті, існує лише одне право й один закон – самозбереження. Лише коли окремі особи – чи їхні об’єднання, такі як національні держави – вступають у певний соціальний договір, у них з’являються інші права та обов’язки. Інакше кажучи, лише за умови існування цивільного чи позитивного права справедливість може виходити за межі самозбереження – та й тоді самозбереження лишатиметься в її основі. На противагу цьому, погляди Гроція більше відповідають томізму, християнству та Біблії. Він заперечує, що люди від природи схильні прагнути лише власної вигоди і що закон існує лише для забезпечення їхніх інтересів [2]. «Людина – це справді тварина, – пише він, – але тварина вищого порядку, яка різниться від інших тварин більше, ніж ті різняться між собою. [...] Серед того, що вирізняє людину, – її прагнення жити в суспільстві» [3]. Нарешті, «ця соціальність, ця турбота про організацію суспільства – джерело права в істинному розумінні цього слова» [4]. Відповідно, якщо тваринний інстинкт самозбереження «не бачить у війні нічого огидного» [5], «істинний розум і природа суспільства» забороняють насильство «огидне для суспільства, тобто, те, яке посягає на права іншої людини»[6]. Інакше кажучи, є два вихідні принципи, а не один: самозбереження і соціальність. З цього випливає, що навіть за відсутності цивільного суспільства з позитивним законом, судом і поліцією ми не лишаємось у моральній пустелі, де немає заборонених прийомів у боротьбі за самозбереження. Щодо війни між національними державами, Гроцій пише: «Закони мусять мовчати поряд зі зброєю, якщо йдеться про цивільні та судові закони, доречні лише в мирні часи, а не про закони, що накладають на людей постійні зобов’язання, а відтак доречні в будь-який час» [7]. Природне право передує міжнародним домовленостям й міжнародному праву, а також існує навіть за їхньої відсутності. Навіть коли немає законів, які можна застосувати, може бути несправедливість, що заслуговує на покарання: «Права лишаються навіть тоді, коли шляхи юриспруденції закриті». Наприклад, де немає (світового) цивільного уряду[8], влада для покарання «не є функцією цивільної юрисдикції», а «випливає з природного закону»[9]. «Безсумнівно, перш ніж буде прийнято кримінальний закон, порушення може бути покаране»[10]. Звідси випливає природне право на військове втручання з гуманітарною метою. Суверени, пише Гроцій, «мають право карати, і не лише за злочини, скоєні проти них чи їхніх підлеглих, але й за ті, які їх особливо не стосуються, але суворо порушують природні або народні закони стосовно будь-кого». Більше того, «набагато почесніше мститися за збитки інших людей, аніж за свої власні, адже існує небезпека, що постраждалі, під впливом своїх страждань, перевищать належну міру покарання чи принаймні діятимуть під впливом гніву»[11]. Як приклад суворого порушення природного закону, яке заслуговує на силове втручання, Гроцій наводить канібалізм [12] – цей приклад, поруч з людським жертвопринесенням, уже наводив до нього Франсиско де Віторія [13].

З цих поглядів Гроція випливає, що правителі не мають суверенітету у сенсі «морального права робити в своїх кордонах що завгодно». Навіть коли між народами немає соціального договору чи коли міжнародні інститути, встановлені цим договором, недостатньо дбають за справедливість, лишається природне право та справедливість; а природна справедливість зобов’язує правителів, з одного боку, не пригноблювати власний народ, а з другого, рятувати інші народи від жорстокого гніту. Раніше я зауважив, що концепція Гроція співзвучна томізму, християнству та Біблії. Чому так? Вона співзвучна томізму, бо стверджує існування природного морального закону, що стосується всіх людей на землі й передує людському позитивному праву; ще конкретніше, вона стверджує, що природний закон ґрунтується на природній схильності людей об’єднуватись у суспільство, а не лише боротися за власне виживання. Це томістське розуміння природного закону я вважаю християнським, оскільки воно біблійне: співвідноситься з ідеєю про те, що світ – Боже творіння, а значить, і відображення єдності розуму та волі Творця, що світ упорядкований, а не хаотичний, і цей порядок – не лише фізичний, а й моральний. Таке біблійне, а відтак і християнське, розуміння Бога та світу (в його відношенні до Бога) означає, що моральність – не винахід, а відкриття. Люди не вигадали її з нічого. Її принципи закладені в створеній природі речей, і будь-яка моральна творчість людей нерозривно пов’язана з відповідальністю, адже є лише відповіддю на те, що було дано людям від початку.

Томістська ідея про те, що до принципів природного закону належить і схильність до суспільного блага, а не лише до блага самозбереження, також є християнською, будучи біблійною. В книзі Буття, в історії про створення світу, нам сім разів повторюють, що Бог, дивлячись на Своє творіння, бачив, «що добре воно»[14]. Серед живих істот, яких Бог створив добрими, є й люди; те, що добре, заслуговує на повагу й турботу; відповідно, люди заслуговують на повагу й турботу. Отже, кожна людина має обов’язок поважати себе та інших і турбуватися про себе та інших. Це нагадує Ісусову заповідь любити ближніх, як самих себе[15].

ІІ. Авторитет і обмеження міжнародного права

Християнський погляд на національні та міжнародні справи не є гоббсіанським. Будь-яким соціальним домовленостям передує природний моральний закон, який існує і тоді, коли домовленостей немає. Це вказує на відносне місце міжнародних домовленостей і похідних законів, але в жодному разі не заперечує їхньої важливості. Християнські мислителі XVI і XVII ст. прекрасно усвідомлювали, чому проблематично лишати міжнародні справи на совість правителів національних держав, а саме, широчезні можливості самообману, якщо не прямої маніпуляції, у випадках, коли суддя над певною справою був одночасно й зацікавленою особою. Франсиско Суарес пише:

Беззаперечно, у цій справі [суспільному покаранні] одна й та ж особа, у певному сенсі, бере на себе ролі позивача і судді... Але річ у тім, що людство не може обійтись без такого карального правосуддя і що кращого метода його здійснення у природному порядку та людських можливостях знайти не вдалося. Водночас не слід прирівнювати цей випадок до окремого приватного життя. Адже приватна особа керується власним розсудом, а відтак легко виходить за межі належної відплати, тоді як суспільна влада керується суспільною думкою, до якої мусить прислухатися [16].

Подібну думку висловлює і Гроцій: хоча «чесніше й сприятливіше для миру між людьми те, щоб суперечки вирішувались третьою, незацікавленою особою, ніж дозволяти кожній людині самостійно відновлювати справедливість, ризикуючи вчинити неправильно під оманою любові до себе» [17], єдина можливість такого вирішення суперечок – це спеціальні суспільні інститути [18].

Інакше кажучи, в ідеалі несправедливість має зупинятися й каратися всезагальною суверенною державою, з універсальними законами, всезагальним судом і поліцією (якщо відкласти всі тривоги про те, що такій державі легко впасти в тиранію). Однак за відсутності таких органів, відповіддю на жорстоку несправедливість можуть бути односторонні силові дії, пропорційні до таких порушень, як несправедливе вторгнення агресора чи насильство суверена над власним народом. Справедливість не завжди відновлюють у суді, а часом її просто мусять відновлювати поза судом. Міжнародний природний порядок не позбавлений моралі та совісті, тож сумлінні правителі можуть проявляти справедливість і розважливість, судячи й караючи несправедливих ворогів.

Звісно, за часів де Віторії, Суареса та Гроція міжнародна арена сильно відрізнялась від нашої. Вони жили в епоху, коли нові протестантські правителі намагалися скинути з себе міжнародний авторитет таких осіб, як середньовічні римські папи й імператори Священної Римської імперії. Ми ж живемо в час, коли окремі національні держави підписали міжнародні домовленості й, таким чином, зобов’язані міжнародним правом визнавати владу міжнародних органів, таких як Загальна асамблея та Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй та Міжнародний суд у Гаазі. В наш час, сфері міжнародних стосунків не бракує законів, судів та визнаних способів впровадження правосуддя. Це важливо: якщо міжнародні установи успішно виконують функцію встановлення справедливості, а також демонструють сумлінне ставлення до цієї своєї функції, це збільшує ймовірність того, що справедливість буде відчутною й рішення таких установ поважатимуться громадськістю. Таким чином, інституціоналізація справедливості допомагає зменшити ризик невдоволення небажаними рішеннями й сприяє загальному миру.

Тим не менше, прийняття законів, призначення суддів, які їх тлумачать, і ретельне дотримання усіх процедур при прийнятті судових рішень не гарантують панування справедливості. Закони можуть бути хибними, судді – корумпованими, а процедури – вразливими до маніпуляцій з боку винуватців. Часом доходить до того, що правова система захищає злочинців від правосуддя. Відтак, Гроцій, апелюючи до Сенеки, розрізняє «право» і «справедливість», визначаючи «право» суто як категорію судової системи, а не моралі[19].

Однак навіть там, де суд захищає злочинців від правосуддя, все одно є вагомі підстави дотримуватись закону. Якщо подумати, є важливі моральні причини не порушувати позитивний закон навіть з найблагородніших прагнень. Це надзвичайно потужно ілюструє драматург Роберт Болт у п’єсі «Людина на всі часи» за мотивами біографії сера Томаса Мора. В одній сцені, дочка Томаса Мора Маргарет і його майбутній зять Ніколас Роупер намагаються переконати сера Томаса арештувати інформатора Річарда Річа. Ось кульмінаційний момент їхньої розмови:

Маргарет (у відчаї, вказує на спину Річа): Поки ви говорите, він тікає!

Мор: І має на це право, поки не порушив закон, хоч би він був самим дияволом!

Роупер: Отже, ви захищаєте диявола законом!

Мор: Так! А ви б як учинили? Прорізали б дірку в законі, щоб побігти навздогін за дияволом?

Роупер: Так, заради цього я б розтоптав усі закони Англії!

Мор: Он як! А коли було б знищено останній закон, і диявол повернувся би проти вас – куди б ви сховалися, Роупер, за відсутності законів? Ця країна густо засіяна законами від східного берега до західного, – людськими законами, не Божими, – але якщо ви розтопчете усі, а ви на це здатні, невже ви надієтесь встояти перед вітрами, що подують? Так, я захищатиму диявола законом – заради власної безпеки[20].

Соціальний авторитет закону – тобто, його спроможність керувати суспільством, хоч усередині держави, хоч міжнародним, і гарантувати права його членам – залежить від готовності кожного члена його слухатись, а ця готовність принаймні частково залежить від того, чи слухається його широкий загал. Кожному з учасників суперечки логічно дотримуватись закону, якщо інші теж його переважно дотримуються. Кожному прийнятно потерпати від законних обмежень, якщо інші теж від них потерпають. Якщо ж одна сторона бере закон у свої руки, нехай навіть з найкращих (у власних очах) міркувань, чому б і решті не робити так само? Самосуд із добрими намірами прокладає шлях до анархії так само швидко, як і злісне порушення закону; анархія ж дає сильним повну свободу утискати слабких – адже закони розтоптані. Тому розважливість диктує нам необхідність захищати законом хоч би самого диявола, заради власної безпеки.

Це правда. Але правда й наступне: добровільний послух імовірний тоді, коли законослухняні люди впевнені, що порушникам закону не вдасться зберегти вигоди, отримані незаконним шляхом – тобто, що злочинцям не зійдуть з рук їхні злочини. Якщо ж закон не застосовується, а порушники зберігають свої переваги перед чесними громадянами, повага останніх до закону похитнеться й авторитет закону зменшиться в їхніх очах. Якщо він зменшиться дуже суттєво, то влада закону впаде, і суспільство опиниться в стані анархії. Отже, є два шляхи, якими підривається авторитет закону: по-перше, коли окремі особи чи держави прибирають закон до рук, по-друге, коли органи влади не вживають належних заходів проти правопорушників. Звісно, ці шляхи часом переплітаються: оскільки органи влади не вживають належних заходів, окремі особи чи держави починають карати порушників самостійно.

Наприклад, саме такого сценарію намагався уникнути прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер у місяці перед квітнем 2003 р., коли розпочалося вторгнення до Іраку. Пан Блер хвилювався не стільки про те, що Ірак міг скласти безпосередню загрозу Британії через володіння зброєю масового ураження (ЗМУ), скільки про наступні фактори: Ірак явно мав наміри придбати ЗМУ; володіння нею склало б серйозну й стійку загрозу для миру в світі; ООН теж це визнала, видавши сімнадцять резолюцій про необхідність роззброєння Іраку; Ірак, своєю чергою, понад десятиліття відмовлявся дослухатись до відкритого волевиявлення з боку ООН; змусити його дослухатись, бодай неохоче й тимчасово, вдавалось лише завдяки регулярним погрозам військового вторгнення; нарешті, хоча ООН не спішила виконувати власні погрози й втілювати в життя свої резолюції, така готовність назріла в США, чий терпець урвався після терактів 11 вересня 2001 р. Пан Блер переживав, що хронічна неспроможність ООН забезпечити дотримання міжнародного законодавства підштовхне США до односторонніх дій. Ось фрагмент блискучої промови пана Блера в Палаті громад 18 березня 2003 р.:

Звісно, Ірак – не єдиний, від кого походить така загроза [того, що ЗМУ потрапить до рук терористів]. Але це – перевірка, чи сприймаємо ми цю загрозу всерйоз. Перед її лицем світ мусить об’єднатися. ООН має бути не тільки дипломатичним центром, а й центром дій. Так сказано в Резолюції 1441. Такою була домовленість. Запевняю вас: якщо порушити її зараз, прагнучи до мети, але не вдаючись до засобів її досягнення, в кінцевому рахунку це завдасть ООН більше шкоди, ніж будь-який інший розвиток подій.

Знову повернутися до апатії останніх дванадцяти років, говорити, дискутувати, дебатувати, але нічого не робити; проголошувати нашу волю, але не наполягати на ній; поєднувати гучні слова з бездіяльністю – це гірше, ніж взагалі нічого не говорити. Тоді, якщо від Іраку чи ще звідкись знову постане загроза, хто нам повірить? Чого вартуватимуть наші слова перед наступним тираном?

Хоч і як неохоче, я дійшов висновку, що найбільша небезпека для ООН – бездіяльність. Видати Резолюцію 1441, але жодним чином не забезпечувати її виконання – найтяжчий удар по майбутній силі ООН; це лише доводить пасивність нашої дипломатії та змушує нації йти шляхом самостійних дій, якого ми хочемо уникнути [21].

Делегування правозастосування та забезпечення порядку органам, які справді це робитимуть, – логічна практика, що відповідає загальним інтересам і сприяє миру на міжнародному рівні. Однак проблема з сучасним міжнародним законодавством полягає в тому, що воно не залишає за державами-членами права використовувати військову силу в односторонньому порядку, окрім як для самозахисту, і водночас доручає впровадження міжнародних законів певному органу (Раді Безпеки ООН), чия дієздатність сильно обмежується міжнародною політикою та правом вето. Щоб пояснити, чому це проблематично, дозвольте провести аналогію. Припустимо, наші сусіди жорстоко б’ють своїх дітей, так що тим загрожує загибель. Закон забороняє нам втручатися, тому ми телефонуємо в поліцію і просимо розібратися з цим випадком. Однак, перш ніж це зробити, поліція має отримати дозвіл від певної комісії, причому дозвіл має бути одноголосний – кожен член комісії може накласти на нього вето. Виявляється, що один з членів комісії приятелює з батьками-зловмисниками. Він користується правом вето, і поліція не може виїхати на наш виклик. Що тоді робити нам? Порушити закон і втрутитися односторонньо? Чи дотриматись закону й чекати, поки діти загинуть? Саме в таке складне положення ставить нас сучасне міжнародне право. Державам забороняється здійснювати силове втручання у справи інших суверенних держав без уповноваження Ради Безпеки ООН; але таке уповноваження залежить від політичних інтересів членів Ради Безпеки. Так сталося з ситуацією в Косово в 1999 р., коли Росія однозначно заявила про те, що ветуватиме будь-які дії з боку НАТО, спрямовані на порятунок косовських албанців від сербських військ. Частково це пояснювалось культурними зв’язками між Сербією та Росією, а частково тим, що Росія не хотіла створювати прецедент, який міг би зв’язати їй руки в приборканні повстанців у Чечні. В обставинах, що склалися, якщо якийсь новий Гітлер захоче масово винищити свій народ у межах власних кордонів, не піддасться дипломатичному та економічному тиску, але не вторгатиметься на територію інших держав; якщо таке винищення не можна буде назвати «геноцидом» у строгому розумінні цього слова; нарешті, якщо будь-хто з членів Ради Безпеки з власних інтересів накладе вето на інтервенцію – всі ми будемо змушені мовчки на це дивитися, якщо керуватися міжнародним законодавством. Отже, на мою думку, серйозна проблема поточних міжнародних законів – в тому, що вони забороняють несанкціоноване втручання з метою зупинити масові звірства чи скинути жорстокий і свавільний (за загальним визнанням) режим і водночас можуть не надати повноважень на таке втручання.

ІІІ. Чи можуть протизаконні дії бути моральними

З огляду на таку ситуацію, можливо, що за певних умов ми матимемо достатньо вагомі моральні причини порушити міжнародне законодавство. Хоча авторитет позитивного та звичаєвого права важливий і нехтувати ним не можна, авторитет природного морального права має верховенство; там, де людські закони відсутні, викривлені або не діють, природні моральні закони лишаються незмінними. Як стверджує Гроцій, «давня природна свобода [карати несправедливість] зберігається особливо в тих місцях, де немає судів»; більше того, вона має силу «коли, після звернення до суду, суддя не відновлює справедливість протягом певного часу» [22]. Якби природний моральний закон часом не був пріоритетнішим за людські закони, тоді, наприклад, німецьких громадян, які в липні 1944 р. вчинили замах на Гітлера, слід було б вважати злочинцями і зрадниками, а не високоморальними героями. Коли ж ми визнаємо, що над позитивним правом є вищий моральний авторитет від природи, з цього випливає, що часом мораль вимагає від нас дотримуватись закону, навіть коли зловмисникам сходять з рук страшні злочини – аби не розтоптати усі закони у поспішній гонитві за справедливістю; водночас у інших випадках та ж мораль дозволяє чи навіть зобов’язує порушити закон заради порятунку невинних жертв зловмисників – аби не скомпрометувати усі позитивні закони бездіяльною зневагою до справедливості.

IV. Ознаки морально виправданого військового втручання

Звісно, відразу виникає питання про те, як розрізнити ці випадки. Як визначити, чи виправдане несанкціоноване втручання, чи ні? [23] По-перше, враховуючи величезний руйнівний вплив і небезпечну непередбачуваність навіть виправданого військового втручання, причини для нього мають бути надзвичайно серйозними. Єдина достатньо серйозна причина, про яку згадує міжнародне законодавство, – це геноцид; він згадується лише як причина того, щоб Рада Безпеки ООН, можливо, санкціонувала військове втручання. Втім, з етичної точки зору цілком можливо, що звірські вбивства у величезних масштабах, які не підпадають під строге визначення поняття «геноцид», теж можуть слугувати достатньою причиною, щоби піти на воєнні ризики й збитки. Зокрема, мені здається, що такою достатньою причиною був порятунок косовських албанців від огульного винищення військами сербського режиму (за плечима якого вже була Сребрениця). Тому я погоджуюсь з доповіддю під назвою «Обов’язок захищати» [24] Міжнародної комісії з питань втручання та державного суверенітету, яка зазначає, що обґрунтування для втручання слід розширити від «геноциду» до «масштабного позбавлення життя» і «масштабної етнічної чистки» [25].

Однак чи мають звірства відбуватися «просто зараз або очікуватися в найближчий час» (як зазначено в доповіді [26]), щоб втручання було виправданим? З одного боку, така умова зрозуміла – тільки в такому разі можна впевнено стверджувати, що ми справді захищаємо жертв. Коли звірства вже відбулися, більше немає кого захищати, чи не так? Взагалі-то, ні. Режим, який уже проявив готовність до масштабних насильницьких дій і виконав їх з відчуттям власної безкарності, не зупиниться перед новим насильством, якщо побачить перед собою таку можливість. З цієї причини міжнародна спільнота зобов’язана карати такі звірства на державному рівні постфактум, а не лише зупиняти їх у процесі. Доповідь «Обов’язок захищати» наближається до такої думки: тут сказано, що, хоча «повалення режиму саме по собі не є легітимною метою», «місію захисту іноді неможливо здійснити, якщо не позбавити цей режим можливості шкодити власному народові. Необхідні для цього заходи різнитимуться залежно від конкретних обставин. Часом неможливо обійтись без окупації території» [27]. У світлі вищезазначеного, мені здається, що вторгнення до Іраку у 2003 р. теж було виправданим – щоб не допустити потрапляння зброї масового ураження в руки режиму, що відповідає за вбивство близько 400 тисяч своїх громадян протягом попередніх п’ятнадцяти років і неодноразово виявляв готовність застосувати ЗМУ для масштабних вбивств.

Інші критерії морально виправданого, хоча юридично несанкціонованого військового втручання, згадані у доповіді «Обов’язок захищати» – типові для концепції «справедливої війни», а саме, намір припинити чи відвернути несправедливі людські страждання; застосовування воєнних дій як останнього засобу – лише після усіх можливих альтернатив; пропорційне використання військових засобів та їхніх руйнівних можливостей – тобто, обмеження лише необхідною мірою захисту (та покарання); нарешті, перспективи успіху – тобто, високі шанси на перемогу та потенціал післявоєнної відбудови ушкодженого[28].

Окрім цих критеріїв, можна згадати ще два, які принаймні пом’якшують фактор відсутності юридичного дозволу на військове втручання [29]. Перший – це намір наполягти на виконанні міжнародного закону, втіленого у резолюції ООН. Інакше кажучи, таке військове втручання хоча й порушить міжнародний закон у засобах, одночасно збереже повагу до закону у меті. Згідно з міркуваннями Тоні Блера в наведеній вище промові, вторгнення до Іраку в 2003 р. якраз відповідало цьому критерію.

Другий пом’якшуючий критерій добре помітний на прикладі Косова: військове втручання, хай навіть несанкціоноване Радою Безпеки ООН, має здійснюватись широким міждержавним об’єднанням. Чим більше це об’єднання, тим менша ймовірність, що втручання здійснюватиметься на основі чиїхось егоїстичних чи навіть загарбницьких інтересів. Що стосується Косова, деякі ідеологічно зашорені критики дій НАТО – зокрема Гарольд Пінтер – упереджено бачили в цих діях ще один приклад імперіалізму США. «Правду кажучи, – писав Пінтер, – що Клінтону, що Блеру начхати на косовських албанців. Це втручання – ще одна відверта й брутальна демонстрація сили США, що використали НАТО як свою зброю. Мета цього втручання одна – довести американське домінування над Європою»[30]. Але НАТО не складається виключно з США – на той час до нього входило 19 країн, історія яких аж ніяк не свідчила про беззаперечну покору США як «старшому члену альянсу». Раніше в 1990-тих роках європейські держави довели повну спроможність дистанціюватися від зовнішньої політики США, коли вважали за потрібне – наприклад, з іракського питання. Більше того, в авангарді військового втручання НАТО цього разу стояла Франція, яка після Другої світової війни зробила кар’єру на тому, що не підкорялася забаганкам США. І це ще не все: самі американці явно неохоче брали участь в операціях у Косові – чим викликали незадоволення принаймні одного європейського лідера, Тоні Блера. Така млявість американців цілком зрозуміла в світлі того факту, що результат цього балканського конфлікту був дуже мало пов’язаний з національними інтересами США, на відміну від європейських союзників. Нарешті, хоча одна з країн НАТО (а саме, Туреччина) справді мала етнічні й культурні зв’язки з жертвами конфлікту, її інтереси балансувались зв’язками іншої країни-члена (Греції) з агресором у цьому конфлікті. Отже, розмір і розмаїтий склад НАТО – очевидний доказ того, що військове втручання у Косово не виходило з егоїстичних національних інтересів.

V. Етичні аспекти «лицемірного» втручання

Ті, хто не приймає гуманітарного виправдання несанкціонованих військових втручань, зазвичай висловлюють сумніви у щирості дійових осіб, вказуючи на непослідовність їхньої поведінки. Їхній аргумент формулюється приблизно так:

Ви кажете, що співчуваєте пригнобленим жертвам у країні А. Якщо це справді так, чому ж ви нічого не робили, щоб спасти жертв у країнах Б, В і Г? Оскільки ви не втрутились у тих випадках, значить, вам було байдуже; напевно, і цього разу ваші слова про співчуття – не більш ніж лицемірство. Напевно, ви маєте іншу справжню причину для втручання у справи країни А – якийсь егоїстичний чи геополітичний інтерес.

Відповідно, той факт, що США та інші західні країни не втрутились у справи Руанди, турецького Курдистану чи Країни (де в 1995 р. 600 тисяч сербів були «етнічно вичищені» хорватами), тлумачиться як доказ того, що вторгнення НАТО у Косово насправді не зумовлювалось гуманітарними причинами. Те, що Захід ніяк не допоміг Чечні або Тибету, нібито свідчить про егоїстичність його дій в Іраку та Афганістані.

Є дві можливі лінії відповіді на звинувачення в лицемірстві. По-перше, навіть якщо в тих попередніх випадках і слід було втрутитись, це не є автоматичною причиною утримуватись від дій зараз – якщо тільки немає інших підстав «зберігати апатію», як красномовно висловився один журналіст [31]. Безумовно, краще бути непослідовно відповідальним, аніж послідовно безвідповідальним.

Інша відповідь на це звинувачення – зовсім його не прийняти й сказати: «Ми мали вагомі етичні причини не втручатися у справи Б, В і Г, так само як і зараз маємо вагомі етичні причини втрутитись в А». Ці етичні причини можна поділити на три категорії: практичні, раціональні та політичні. Одна з причин, чому США та інші країни втрутились у ситуацію в Косово, – наявність міжнародного об’єднання, що могло діяти ефективно завдяки політичній злагодженості і військовій силі (НАТО). З Руандою такого не було. Отже, одна з причин тодішнього невтручання Заходу була практичною: недоступність ефективних інструментів втручання. Чому ми називаємо таку практичну причину етичною? Це просто: окрім виняткових ситуацій, не слід посягати навіть на гідну ціль, маючи лише засоби, які майже напевно виявляться неефективними.

Друга категорія етичних причин, що виправдовують деякі випадки втручання (але не всі) – раціональні. В обговоренні міжнародних відносин, раціональні причини дуже часто протиставляються етичним. Багато хто вважає, що етичні причини виходять з принципу абсолютного морального обов’язку, що підштовхує до героїчних вчинків, непідвладних меркантильним розрахункам. І навпаки, раціональні причини сприймають як егоїстичні та брудні – такими, що пасують гендлярам, а не героям. Такі уявлення, втім, відповідають певному розумінню моралі, яке приписують Іммануїлу Канту (хоча, на мою думку, від Канта в ньому не так багато, як прийнято вважати). Є й інші розуміння. Одне з них ґрунтується на вченні Томи Аквінського, і з нього пішла доктрина виправданої війни. У томістській етичній традиції, як переважно і в античній думці, раціональність (обачливість, поміркованість) вважається чеснотою. Звісно, це не єдина чеснота, не єдиний (і навіть не пріоритетний) фактор в етичних міркуваннях – але один з таких факторів. Якщо враховувати його, визначаючи доцільність військового втручання, раціональність не дозволить нам вдаватися до дій, невідповідних меті або непропорційних до неї – тобто, таких, де засоби підривають нашу власну мету або добро, якого ми хочемо досягти, майже напевно буде затьмарене злом, неуникним у ході дій. Чеснота розсудливості та її дитя – критерій пропорційності – допомагають побачити різницю між реакцією НАТО на події в Чечні та в Косові. Якби НАТО втрутилось у чеченський конфлікт в 1994-96 або 1999-2000 рр., це призвело б до війни з Росією, яка б загрожувала застосуванням ядерної зброї. Хоч і добре було б урятувати чеченських мирних жителів від нерозбірливої та непропорційної наруги з боку російських військ, ризикувати заради цього початком атомної війни все ж нераціонально. Якщо ж говорити про Косово, там не було серйозного ризику війни з Росією та ядерної ескалації. Так, Росія мала культурні та політичні інтереси в Сербії, що мотивувало її підтримувати режим Милошевича; але ці інтереси були не настільки ключові, щоб, захищаючи їх, Росія вступала в війну з НАТО.

Третій вид етичних причин, якими зумовлюється різний підхід до різних ситуацій, – політичні. Будь-який режим, якщо він хоче вести війну, мусить завоювати та втримати підтримку громадськості. Це особливо стосується демократичних країн, але не тільки. Навіть такий недемократичний режим, як Росія за царя Миколи ІІ, виявився неспроможним витримати війну проти Німеччини, та й узагалі вижити всупереч дедалі більшому народному невдоволенню. Врешті-решт, в солдатські уніформи можна зодягти лише своїх громадян; якщо достатня частина народу достатньо вперто виступатиме проти війни, режим не зможе ні розпочати її, ані продовжити. Ясна річ, це вагоме практичне й політичне міркування – та чому я вважаю його етичним? Тому, що причина існування будь-якого режиму – це служіння на благо свого народу; хоча не виключено, що народні керівники часом мають адекватніше уявлення про це благо, ніж сам народ, якщо народ не переконати, рано чи пізно настає момент, коли моральним обов’язком керівників стає покора народній волі. Наприклад, одна з причин, чому в 2001 р. Британія взяла участь у інтервенції до Афганістану – те, що цю урядову ініціативу підтримала переважна більшість британських виборців. Малоймовірно, щоб аналогічну підтримку мала пряма інтервенція такого ж масштабу в Дарфурі.

VI. Чому національні інтереси не обов’язково егоїстичні

Це підводить нас до питання національних інтересів. У популярному кантіанському розумінні міжнародної етики, національний інтерес як мотив поведінки вважається аморальним. Тому той факт, що такі інтереси допомогли обґрунтувати втручання Британії у Косові та Іраку, зазвичай згадується як аргумент проти моральності цих втручань. Я вважаю таке розуміння помилковим і, як альтернативи, дотримуюсь етичної традиції, започаткованої Аквінатом. Поєднуючи перші розділи Буття з ідеями Аристотеля, томізм не вважає всі приватні інтереси егоїстичними та аморальними. Навпаки, він згадує про такий моральний обов’язок, як любов до себе. Кожна людина має обов’язок дбати про себе і прагнути власного блага. Що стосується окремих людей, те стосується і національної спільноти, і органа її гуртування та прийняття рішень – тобто уряду. Національний уряд має моральний обов’язок дбати про добробут свого народу – і в такому сенсі просувати свої справжні інтереси. Цей обов’язок, звісно, не безмежний. Мораль не дозволяє домагатися інтересів своєї нації, попираючи права інших. Тим не менше, відстоювання національних інтересів не завжди супроводжується несправедливістю; тож сам факт того, що серед мотивів військового втручання присутні національні інтереси, ще не робить таке втручання аморальним.

Це важливо з політичної точки зору, бо, не зачіпаючи національних інтересів, справа втручання навряд чи викликає народну підтримку. Одним з таких інтересів може бути, власне, моральність. Нації зазвичай хочуть вірити, що вчиняють правильно й благородно, і готові понести тягар військових витрат (у певних межах), маючи великі шанси на успіх у добрій справі. Я ще не бачив жодного британця, який би не пишався досягненнями британських військ у Сьєрра-Леоне в 2000 р., попри те що Британія не мала матеріальної зацікавленості в результаті громадянської війни в цій країні, а інтервенція наклала певні витрати на платників податків і принесла горе в сім’ї постраждалих[32]. Громадянам важливо, щоб їхня країна робила добро.

Втім, самими лише моральністю та благородством навряд чи виправдаєш в очах суспільства ті військові операції, які обходяться дуже дорого. Тому для забезпечення підтримки громадськості під час масштабних інтервенцій необхідно активізувати ще й інші інтереси, такі як національна безпека. Наприклад, у випадку Косова Британія мала інтерес, пов’язаний з безпекою, хоча й не безпосередній: вона була зацікавлена в стабільності на Балканах, а відтак у приборканні сербського джерела розхитування стабільності. Помітьте, що цей національний інтерес не був виключно британським. Його поділяли інші європейські члени НАТО, як і населення Балкан. Більше того, його підтримали в ООН: у 1998 р. Рада Безпеки прийняла низку резолюцій (1160, 1199, 1203), які юридично зобов’язували Союзну Республіку Югославія припинити усі дії своїх силових служб, що впливали на цивільне населення Косова; відкликати усі силові підрозділи, що придушували цивільне населення; повністю виконати усі домовленості з НАТО та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі. Ці резолюції, разом з заявами після масового вбивства в селищі Рачак, призвели до висновку, що белградський уряд створив у Косові гуманітарну катастрофу, що склала загрозу миру й безпеці всього Балканського регіону [33].

Присутність серед інших мотивів національних інтересів не заперечує потреби у військовому втручанні. Не всі інтереси – ознаки корисливості. Навіть моральність часом виступає таким інтересом, бо народам важливо жити правильно, а не лише сито й безпечно. Що ж до національного інтересу безпеки, – точніше, клопоту уряду про безпеку мільйонів своїх співвітчизників, – він часто пов’язаний з безпекою інших націй. Як пише Герет Еванс, «у наші дні, добре міжнародне громадянство – це питання національного інтересу й турботи про себе» [34].

Отже, національні інтереси не суперечать потребі у втручанні. Більше того, вони певною мірою необхідні, щоби втручання стало можливим. Адже народ має право спитати, чому він мусить нести тягар військових дій, особливо тих, що відбуваються у віддалених куточках землі. З боку народу цілком резонно поцікавитись, чому цей тягар має лягти на них, а не на інші народи, чому їхні сини й дочки мусять страждати та помирати. Відповідь на ці резонні питання має бути прив’язаною до національних інтересів, конкретніше й важливіше – до морально виправданих національних інтересів.

VII. Як відповідально порушувати закон

Якщо відкласти в сторону побоювання тиранії, ідеально було б мати всесвітній уряд з всесвітньою поліцією, які б неупереджено та ефективно стежили за дотриманням міжнародних законів, зупиняли злочини, затримували злочинців і приводили їх до суду. Це було б ідеально, якби у нас був космополіс. Однак на сьогоднішній день ми дуже далекі від ідеалу, і я не надто вірю, що ми колись його сягнемо.

Звідки такий скепсис? Як мені здається, моральні та політичні норми у світі надто різні, а недовіра між народами надто велика, щоб досягти рівня згоди, необхідного для складення вичерпного переліку державних злочинів і для неупередженого та ефективного міжнародного правозастосування. Можливо, з часом моральний та політичний консенсус міцнішатиме, але я підозрюю, що рахунок іде на століття, а не десятиліття. Навіть і так, певний рівень моральної та політичної згоди ще не дорівнює єдиній системі законів та охорони порядку. В Європі такі системи створювались на національному рівні руками сильних і централізованих королівських урядів, здебільшого примусово. Справді, світова історія знає приклади добровільних домовленостей про такі системи, зокрема США (федерація) і Європейський Союз (конфедерація). Однак у випадку США ця домовленість стала можливою завдяки високому ступеню культурної однорідності та короткій історії окремих колоній, що заключили союз. Набагато довша історія держав-членів ЄС та їхня набагато менша культурна подібність означають, що уніфікація йтиме набагато повільніше і, можливо, ніколи не сягне такої повноти. За відсутності однієї держави, здатної та готової утворити й підтримувати (протягом століть) єдину всесвітню імперію, можна очікувати, що глибокі культурні відмінності між Заходом і такими країнами, як Китай, Індія й навіть Росія – відмінності, закріплені століттями, ба навіть тисячоліттями переважно окремого історичного розвитку – і далі заважатимуть консенсусу щодо того, що має бути дозволено й заборонено в суверенних державах, як має діяти всесвітня поліція та що їй слід доручити.

Відтак, в осяжному майбутньому ситуація на міжнародній арені лишатиметься незмінною. У цій ситуації, з одного боку, багато які держави (наприклад, Китай та Індія) наполягають, що військове втручання може здійснюватись лише з наказу Ради Безпеки, інакше кажучи, що законним можна вважати лише втручання, напряму санкціоноване Радою Безпеки. Вони наполягають на цьому, тому що не мають довіри до підстав, на яких інші країни можуть забажати втручання, тому що підозрюють, що об’єктом втручання можуть стати вони самі, нарешті, тому що хочуть максимально контролювати перспективу таких втручань. З іншого боку, є нації, незадоволені міжнародною системою, яка через політику в Раді Безпеки (особливо через правило вето) гальмує ефективні (часом військові) методи припинення кричущої жорстокості й несправедливості в окремих державах. Нещодавні гарячі міжнародні дебати з приводу доповіді «Обов’язок захищати» не лишають сподівань на те, що з цієї суперечливості скоро знайдеться вихід [35].

Що ж робити тим часом (а «той час», напевно, затягнеться)? Ось що я пропоную. Буде набагато краще, якщо Рада Безпеки авторизуватиме ефективні дії для покарання держав, винних у звірствах. Така авторизація має максимальний міжнародний авторитет і дозволяє уникнути підозр у приватних мотивах та нелегітимних національних інтересах. Тому будь-яка держава, що хоче домогтися покарання іншої держави за кричущу жорстокість і що дбає про дотримання міжнародного законодавства, повинна зробити все можливе, що отримати авторизацію від Ради Безпеки. Втім, якщо Рада Безпеки не здатна забезпечити правозастосування, держави можуть здійснювати військове втручання без наказу Ради, за умови, що це відповідає вищезазначеним критеріям моральної виправданості. Таке втручання мусить відповідати намірам міжнародної спільноти, висловленим в ООН (хоча й не підкріпленим прямими наказами), і бути багатостороннім, а не одностороннім. Безперечно, таке неавторизоване втручання може ослабити авторитет міжнародного законодавства; але це треба зважувати проти того факту, що він уже ослаблений бездіяльністю Ради Безпеки і що подальше блокування дій з відновлення справедливості ослабить його ще більше.

Наскільки буле ослаблено цей авторитет, залежить від того, наскільки держави, що планують втручання, зуміють переконати інших в справедливості запланованих дій[36]. Держави, які бояться міжнародного втручання, – а раптом і у них станеться геноцид чи щось подібне? – звісно, не будуть переконані. Інші ж – цілком можливо. Знову звернімося до прикладу Косова. Тоді Рада Безпеки не авторизувала втручання НАТО, бо Росія погрожувала ветувати це рішення. Однак коли Росія натомість запропонувала свій проект резолюції, який засуджував втручання, вона не знайшла підтримки в Раді Безпеки, яка відхилила цей проект дванадцятьма голосами проти трьох. Виходить, що втручання НАТО не отримало прямої авторизації, але й не було засуджене більшістю у чотири п’ятих голосів. Якщо сама Рада Безпеки відмовляється засудити неавторизоване втручання з такою великою чисельною перевагою, хіба не логічно вважати, що переважна більшість міжнародної спільноти переконана в необхідності, загальній підтримці та пропорційності дій, що обговорюються? Більше того, такі дії не дозволять норовливим державам грубо попихати міжнародним законодавством (й закріпити прецедент такої зневаги). Якщо так, хіба ці дії ослаблять авторитет закону?[37]

VIII. Висновки

Національний суверенітет слід розуміти як свободу втілювати й реалізовувати людські блага у творчі способи, відповідні до обставин. Це не індульгенція на те, щоб держава робила в своїх кордонах що завгодно чи ігнорувала те, що відбувається поза її кордонами. Практика суверенітету завжди супроводжується відповідальністю перед створеним природним законом, який – в руслі вчення Гуго Гроція, що розходиться в цьому зі вченням Томаса Гоббса – частково походить з споконвічного відчуття суспільного обов’язку. Правителі суверенних держав, відповідно, мають моральний обов’язок не пригноблювати народи своєї держави і, при інших рівних умовах, визволяти народи іноземних держав, які потрапили під важкий гніт з боку власних правителів. Оскільки будь-яка одна сторона міжнародних стосунків може помилятися або й маніпулювати обставинами, було б ідеально, якби військові втручання з гуманітарною метою керувалися єдиною всесвітньою суверенною державою – космополісом – яка б неупереджено дбала за добробут усіх мешканців землі (звісно, якщо відкласти тривогу про те, що ця єдина держава сама стане тираном). На жаль, такої держави наразі немає і навряд чи вона скоро з’явиться. Натомість ми маємо закон, за яким авторизувати гуманітарну інтервенцію може лише один орган – Рада Безпеки ООН; його ж дієздатність може ветуватись однією-єдиною державою-членом, яка, можливо, керується егоїстичними національними інтересами.

Якщо накази Ради Безпеки подібним чином блокуються, моральний обов’язок членів світової спільноти може брати верх над вимогами закону: з моральної точки зору, можливо, правильно буде порушити міжнародне законодавство. Хоча неавторизовані дії можуть послабити авторитет закону, його так само послабляє й неспроможність застосувати цей закон для припинення кричущих порушень прав людини. До того ж, реальні збитки для репутації міжнародного закону залежать від того, яка думка переважає у світовій спільноті щодо ситуації потенційного втручання. Ця ж думка, своєю чергою, залежить від багатьох факторів: наполегливості, з якої ініціатори втручання (безуспішно) вимагали схвалення від Ради Безпеки; співзвучності мети втручання задекларованим намірам ООН (які вона не знайшла можливості підкріпити наказами); число ініціаторів втручання; серйозність і тривалість порушень, які вони хочуть припинити; пропорційність запропонованих дій до правопорушень. Тобто, шкода, якої завдасть авторитетові закону порушення його букви (але не духу), значною мірою залежить від того, як саме проходить це порушення.



[1] Починаючи з 2005 р., юридична сторона цього питання ускладнилась. На Світовому саміті того року ООН запровадила ініціативу «Обов’язок захищати», вперше винесену на обговорення в 2001 р. Міжнародною комісією з питань втручання та державного суверенітету (заснованою канадським урядом під егідою ООН). Згідно з цим документом, кожна держава зобов’язана захищати своє населення від геноциду, воєнних злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людства. Вперше, весь світ визнав моральну відповідальність держави за те, що діється в її кордонах. Тим не менше, ООН підтвердила, що держава, яка не виконує свій моральний обов’язок, все одно лишається захищеною від військового втручання – тобто, зберігає юридичний суверенітет – за умови, якщо Рада Безпеки не авторизує такого втручання через розбіжності у думках своїх членів.

[2] Grotius, The Rights of War and Peace, "The Preliminary Discourse," VI, 79. (Цей твір Гроція перекладений російською мовою – Гуго Гроций, «О праве войны и мира». Проте у виданні 1956 р. секція «Пролог», на яку посилається ця та деякі інші примітки, відсутня – Прим. пер.).

[3] Там же.

[4] Там же, 85-86. Гроцій не заперечує, що з природним законом пов’язаний і принцип вигоди, «так щоб ми охочіше впливали на суспільство» (XVII, 93-94). Водночас він переконаний, що «сама людська природа, навіть і там, де обставини цього не вимагають, дає нам взаємне бажання до створення суспільства» (XVII, 93). «Розважливі філософи», каже він, не помиляються, коли стверджують, що дружба виникає не лише на ґрунті взаємної потреби: «Ми прагнемо її добровільно, згідно з нашою природою» (ІІ.І.ІХ.3).

[5] Там же, І.ІІ.3.

[6] Там же, І.ІІ.3.

[7] Там же, «Пролог», XXVII, 102.

[8] Там же, І.ІІІ.ІІ.

[9] Там же, ІІ.ХХ.ХL.4.

[10] Там же, ІІ.ХХ.ХХІІ.1.

[11] Там же, ІІ.ХХ.ХL.1.

[12] Там же, ІІ.ХХ.ХL.3.

[13] Vitoria, "On Dietary Laws, or Self-Restraint; I.5.5, 225. Віторія, однак, зауважує, що не кожне порушення природного закону варте того, щоб зупиняти його військовими засобами, а лише таке, яке пов’язане з несправедливістю до інших. З цим погоджується Франсиско Суарез: військове втручання виправдане лише «тоді, коли відбуваються масові вбивства невинних людей та інші подібні злочини» ("On Charity: Disputation XIII: Section V.5, 826).

[14] Буття 1:4, 10, 12, 18, 21, 25, 31.

[15] Матвія 22:30; Марка 12:31; Луки 10:27.

[16] Suárez, "On Charity: Disputation XIII," ІV.7, 819.

[17] Гроцій, «Про право війни та миру», І.ІІІ.І.

[18] Там же, І.ІІІ.ІІ.

[19] Там же, ІІІ.Х.І.3.

[20] Перекладено з англійського видання: Bolt, A Man for all Seasons, 38-39.

[21] Blair, "Full Statement to the House of Commons, 28 March 2003," 336-337.

[22] Гроцій, «Про право війни та миру», ІІ.ХХ.VІІІ.5.

[23] Те, що я називаю «морально виправданим», відповідає загальноприйнятому в таких дискусіях терміну «легітимний» (не плутати з «законним»). За причинами, відомими лише їм самим, сучасні автори говорять про моральні міркування завуальовано, не вживаючи слова «мораль». Див., наприклад, Gareth Evans, Responsibility to Protect, ch.6.

[24] Доповідь «Обов’язок захищати» Міжнародної комісії з питань втручання та державного суверенітету зазначає, що необхідність військової інтервенції виникає тоді, коли «люди зазнають серйозних і непоправних збитків просто зараз або такі збитки очікуються в найближчий час» («Обов’язок захищати» п. 4.18).

[25] Там же, п. 4.19-21.

[26] Там же, п. 4.18-19.

[27] Там же, п. 4.33.

[28] Там же, п. 4.32-43.

[29] Один можливий шлях примирення конкуруючих вимог законності та моральної виправданості – через судовий процес, що зветься «домовленість про пом’якшення вироку». Згідно з ним, держава визнає, що порушила міжнародне законодавство, виконавши вторгнення, не авторизоване Радою Безпеки ООН, і таким чином визнає авторитет закону; але далі докладно обґрунтовує своє порушення у термінах виняткових і виправданих обставин. Таку лінія поведінки пропонують зокрема Томас Франк, Майкл Байєрс і Саймон Честермен (див. Gareth Evans, Responsibility to Protect, 147).

[30] За повідомленням у газеті Guardian від 7 червня 1999 р.

[31] Crawsaw, “A Journey into the Unknown,” 15.

[32] Британія понесла незначні втрати: один загиблий, один постраждалий від важкого тілесного пошкодження, дванадцять поранених (інформація з вебсайту www.eliteukforces.info/special-air-service/sas-operations/operation-barras).

[33] Обидві резолюції 1199 і 1203 говорять про «неминучу гуманітарну катастрофу» і запевняють, що ситуація в Косові «складає загрозу миру й безпеці у своєму регіоні».

[34] Gareth Evans, Responsibility to Protect, 144.

[35] Див. Bellamy, Responsibility to Protect.

[36] Ось що пише з цього приводу Герет Еванс: «Ефективність світової системи безпеки, як і будь-якого іншого законного порядку, в кінцевому рахунку залежить не тільки від законності рішень, а й від суспільної думки про їхню легітимність: прийнятті цих рішень на твердій доказовій основі, з правильних причин, як законних, так і моральних» (Gareth Evans, Responsibility to Protect, 139, курсив мій).

[37] Як я бачу, Герет Еванс доходить висновку, близького до мого власного: «Хоча, безперечно, в оптимальному випадку будь-які військові дії мусять абсолютно відповідати міжнародному законодавству і сприйматися як легітимні більш-менш усією світовою спільнотою (як, наприклад війна в Перській затоці 1991 р.), слід зауважити, що військові дії, які формально є незаконними, але сприймаються широким загалом як легітимні (як події в Косові 1999 р.), приносять набагато менше шкоди, ніж дії, які не видаються громадськості ні законними, ні легітимними (Ірак у 2003 р.)» (Gareth Evans, Responsibility to Protect, 139).

У Вас недостаточно прав для комментирования

Новые программы христианского центра “Реалис”

Программы ХЦ “Реалис” разработаны в соответствии с западными стандартами высшего образования (postgraduate education) принятыми в семинариях и университетах. Так, например, программа “Христианское консультирование (психотерапия) и капелланское служение в кризисных ситуациях” разработана в соответствии стандартам западных программ в сфере христианского консультирования в области психического здоровья (mental health).

Основные курсы программ Реалиса читаются лучшими западными преподавателями. Среди преподавателей наших программ – профессоры Богословской семинарии “Альянс”, Международного университета “Тринити”, Денверской теологической семинарии, Баптистской теологической семинарии “Голден Гейт”, Университета “Акадия”, Питсбургской теологической семинарии и других ведущих христианских учебных заведений.

В программе “Социально-политическая этика и теология” предусмотрена возможность получить практическое обучение в области ведения переговоров и посредничестве при разрешении конфликтов от Института Штрауса (Пеппердинский университет), первый по рейтингу в США среди институтов, проводящих подобное обучение.

В программе “Христианское консультирование и капелланское служение в кризисных ситуациях” предусмотрена практика и возможность получения индивидуального консультирования.

После успешного выполнения всех требований программы “Социально-политическая этика и теология” и прохождения нормативных дисциплин унивеситета по специальности “Религиоведение”, выпускникам будет выдан сертификат ХЦ “Реалис” и присвоена степень магистра, а также выдан диплом государственного образца национального педагогического университета им. М. П. Драгоманова: Магистр религиоведения. Научный сотрудник. Преподаватель. Аналитик общественно-политических процессов.

После успешного выполнения всех требований программы “Христианское консультирование и капелланское служение в кризисных ситуациях” и прохождения нормативных дисциплин унивеситета по специальности “Религиоведение”, выпускникам будет выдан сертификат ХЦ “Реалис” и присвоена степень магистра, а также выдан диплом государственного образца национального педагогического университета им. М. П. Драгоманова: Магістр релігієзнавства. Науковий співробітник. Викладач. Практичний психолог.

Для поступающих на программы “Социально-политическая этика и теология” и “Христианское консультирование и капелланское служение в кризисных ситуациях” есть возможность также получить (вместо степени магистра) Свидетельство о повышении квалификации или Сертификат Центра исследования религии при НПУ им. М. П. Драгоманова “Социально-политическая этика и теология” или “Психотерапия и капелланское служение в кризисных ситуациях”, соответственно.